ГЛАВА 6. Прийняття майбутнього

Кроки полковника Лютого важко гупали по бетонній підлозі попереду — він ішов швидко, не озираючись, немов намагався втекти від тих слів, які щойно вимовив прибулець.

— Пане полковнику! Чекайте! — професор Тимченко ледь встигав за ним, на ходу притискаючи до грудей роздруковані графіки поліграфа, які все ще пахли свіжою фарбою. — Ви ж самі бачили! Прилад не зафіксував жодного збою! Жодного вагання! Для його свідомості це не теорія, це математичний, історичний факт! Його цивілізація народилася з нашого попелу!

Лютий різко зупинився посеред коридору, під глухою лампою аварійного освітлення. Він розвернувся так швидко, що професор ледь не врізався в його широкі груди. Обличчя полковника було блідим, а в очах палала суміш люті та безпорадності.

— І що ви пропонуєте, Тимченко?! — гримнув Лютий, і його голос змусив солдатів на посту наприкінці коридору витягнутися по стійці «струнко». — Здати зброю? Опустити руки й чекати, поки всесвіт вирішить «очистити простір», як висловився цей... нащадок? Мій обов'язок — захищати країну! Незалежна Україна будувала цю систему не для того, щоб ми здалися через слова істоти з діри часу!

Олена підійшли ближче, обхопивши себе руками за плечі від раптового підземного протягу.

— Полковнику, він не ворог, — тихо, але чітко вимовила вона, дивлячись Лютому прямо в очі. — Він не прийшов нас завойовувати. Він просто дзеркало. Ми побачили в ньому те, до чого йдемо. Він сказав, що вихід є — відмова від ядерного вогню. Так, це відстрочка... але це шанс. Шанс для нашого майбутнього, навіть якщо колись, через мільйони років, цей світ зміниться.

Лютий важко здихнув, переводячи погляд з журналістки на професора. Навколо них був гул вентиляційної шахти «Дуги», десь глибоко під землею працювали генератори, забезпечуючи енергією. Уся ця технічна міць, уся секретність і над зусилля молодої держави зараз здавалися безсилими перед жорстокою істиною.

Але полковник не був би полковником, якби просто здався. Його погляд знову став гострим, а щелепи міцно стиснулися. В його голові миттєво про крутилася шалена, але єдина правильна військова стратегія: «Україна здобула незалежність не для того, щоб усе просто так зруйнувалося! Отже... якщо не можна вберегти саму планету від еволюційного фіналу, це ще не означає, що люди повинні зникнути. Можна вижити!»

Він різко випрямився і подивився на Тимченка та Олену вже зовсім іншим, рішучим поглядом:

— Якщо кінець нашого світу неминучий і це лише питання часу, ми не будемо сидіти склавши руки й чекати на очищення простору! — твердо промовив Лютий. — Нам потрібна допомога Вектора, щоб вижити в космосі. Його знання та унікальний досвід створення міжзоряних кораблів, здатних долати порожнечу всесвіту, та його ізотопні двигуни — ось що спасе нам життя, коли Землі не стане! Нам потрібні його технології, його креслення, а не його смерть у цьому бункері! Ми змусимо його поділитися ними, щоб побудувати свій шлях до зірок.

Олена від несподіванки аж розплющила очі. На її обличчі з'явилася слабка, але захоплена посмішка. Вона не чекала від суворого полковника такої глобальної, майже фантастичної дальновидності.

— Евакуація всього виду... — прошепотіла вона, відчуваючи, як по шкірі пройшли сироти. — Полковнику, це геніально. Ви пропонуєте переписати фінал не через відмову від боротьби, а через крок уперед.

Професор Тимченко на мить застиг, а потім його обличчя буквально спалахнуло від наукового азарту. Він підкинув папери в руках і ледь не підстрибнув на місці:

— Космічний ковчег на ізотопній тязі! Пане полковнику, це ж повністю змінює вектор наших досліджень! Якщо Вектор погодиться передати нам технологічну базу свого екіпажу, КБ «Південне» та наші інститути за десять років створять те, на що в інших пішли б століття! Ми не просто приймемо майбутнє — ми його обженемо!

Лютий коротко кивнув, задоволений тим, що його ідея знайшла такий сильний відгук у серцях науковця та журналістки. В його очах більше не було розгубленості — лише залізна впевненість лідера, який щойно заклав перший камінь у порятунок людської цивілізації.

— Добре. Тимченко, готуйте повний технічний звіт, — твердо віддав наказ полковник, закладаючи руки за спину й гордо піднімаючи голову. — Ми більше не блокуємо цю ділянку. Офіційно — це космічна база України №1! А коли настане момент спасти людство, Україна відкриє всі козирі своєї Бази!

Тимченко від таких слів аж випрямився, відчуваючи неймовірну гордість за те, що саме їм випала честь стояти у витоків цього глобального проєкту. Олена ж мовчки дивилася на полковника, розуміючи: під цими бетонними склепіннями «Дуги» щойно народилася зовсім нова історія. Секретний військовий об'єкт перетворився на головну надію Землі на виживання серед зірок.

11 червня, 10:00 ранку.

Підземний бункер об'єкта «Чорнобиль-2»

У підземному командному кабінеті полковника Лютого панувала напружена робоча атмосфера. На великому столі, де раніше лежали лише тактичні карти Зони відчуження, тепер височіли інженерні плани радіолокаційної системи «Дуга-1» та перші ескізи будівельників щодо зведення на поверхні масивних залізобетонних боксів і головного офісу для маскування уламків НЛО.

Полковник сидів у кріслі, затиснувши між пальцями олівець. Він майже не спав цієї ночі, прораховуючи кожен крок: як розмовляти з Вектором, якими аргументами заохотити його до співпраці. Просто тиснути на прибульця було марно — поліграф під час перших допитів довів, що він чесний. Потрібно було запропонувати йому щось натомість. Якщо Вектор вважає нас «випадковістю, яка тут і загине», то шанс передати знання і врятувати нас у майбутньому міг стати для нього новим сенсом існування. Різкий стукіт у важкі залізні двері перервав думки полковника.

— Заходьте! — мовив Лютий.

До підземного кабінету швидким, чітким кроком увійшов капітан Шершень. Військовий виглядав захеканим, але в його очах горів азарт. Він витягнувся струнко і віддав честь: