ГЛАВА 5. Виправити неминуче

Подивившись у глибокі темні сфери очей прибульця, де знову м'яко пульсувало неоново-блакитне світло, дівчина вирішила говорити відверто, без хитрощів. Вона поклала знімок на стіл і вимовила:

— Векторе... схоже, наші люди думають, що ти можеш брехати про те, що ти тут випадково. Вони дуже бояться за свою безпеку. Ти погодишся, щоб ми перевірили тебе на детекторі?

Вектор кілька секунд сидів нерухомо, переводячи погляд із обличчя Олени на глянцевий папір. Свічення в його зіницях на мить застигло, ніби він сканував саме поняття «детектор брехні», яке щойно почув.

— Перевірка на істинність? — нарешті пролунав його глибокий вакуумний голос. — Ваш вид використовує технічні пристрої, щоб вимірювати коливання страху чи невпевненості у словах інших. Це ознака цивілізації, яка побудована на недовірі один до одного.

Він знову подивився на Олену, і в його погляді не було агресії — лише холодна, майже математична логіка:

— Мені нема чого приховувати. Мій розум чистий перед вами. Якщо цей апарат принесе спокій вашим керівникам, я згоден. Я все одно не розумію, куди я потрапив: в діру випадкового транспортування чи до діри часу... Я це не встиг зрозуміти, корабель вийшов з ладу.

— Добре, — відповіла Олена й підняла руку, даючи знак операторській крізь дзеркальне скло.

Двері швидко відчинилися, і до лабораторії зайшли військові техніки разом із конвоїрами. Вони несли з собою компактний, але складний блок поліграфа з безліччю датчиків. Фахівці зробили свою роботу швидко та без вагань, закріплюючи клеми та сенсори на тілі прибульця. Вектор не пручався, він сидів абсолютно нерухомо, лише неоново-блакитне свічення в його очах на мить згасло до мінімуму, коли датчики торкнулися його шкіри.

Коли все під'єднали й прилади на моніторах за склом зафіксували стабільні, хоч і незвичні для людей показники його організму, Олена розгорнула на столі мапу Сонячної системи.

Вектор схилився над глянцевим знімком, вдивляючись у розташування планет, і раптом увесь його силует здригнувся. Свічення в його очах спалахнуло з такою силою, що на мить освітило білі стіни кімнати. Прибулець щиро здивувався:

— Що за... як... не може бути...

Він застиг, а в його думках, які Олена чітко відчула через телепатичний резонанс, пролунало приголомшливе усвідомлення: «Виходить... діра часу. Цілих три планети знищені...»

За склом монітори детектора брехні раптово вибухнули аномальними графіками. Стрілки приладів і цифрові показники миттєво злетіли до критичного максимуму від шаленого викиду внутрішньої енергії Вектора, а вже за секунду графіки стрімко обірвалися вниз, вимальовуючи затяжне, важке провисання — криву повного розпачу та безвиході.

Професор Тимченко, не зводячи очей з екрана, схопив полковника за рукав і збуджено заговорив, показуючи на монітори:

— Пане полковнику, подивіться! Він не бреше! Прилад фіксує не спробу приховати правду, а колосальний психічний або енергетичний удар. Він щойно дізнався щось, що його буквально спустошило! Його життєві показники майже заціпеніли від шоку!

Лютий похмуро зсунув брови, розуміючи, що ситуація щойно вихід за рамки звичайної перевірки. Він швидко підійшов до пульта, натиснув кнопку зв'язку і передав Олені через динамік:

— Олено, запитай його, що сталося. Що саме його так збентежило?

Олена почула голос полковника, який відлунням пролунав у тиші білої кімнати. Вона й сама бачила, як згасло неонове свічення в очах Вектора, залишивши лише глибоку, темну порожнечу. Дівчина акуратно нахилилася ближче до прибульця і тихо, але впевнено запитала:

— Векторе... Що сталося? Що ти побачив на цій мапі, що тебе так сильно збентежило?

Вектор повільно підняв свій довгий, тонкий палець, і його рука ледь помітно тремтіла, коли він почав послідовно вказувати на круглі символи на глянцевому знімку. Його вакуумний голос пролунав настільки тихо й глухо, що Олена мимоволі затамувала подих:

— Ось ці три планети... — він затримав палець спочатку на Марсі, потім перевів його на Землю і, нарешті, на її супутник. — Місяць, Земля, Марс... Знищені. Їх не має бути. В моєму часі їх немає... там просто пустота.

Вектор на мить замовк, і неонове свічення в його великих очах хворобливо здригнулося, відбиваючи глибокий розпач від усвідомлення того, що він потрапив у часову пастку. Потім він перемістив палець трохи вбік від зображення Землі, вказуючи на порожній простір космічної карти:

— Тільки в бік від цієї планети, — він знову кивнув на Землю, — розташована моя планета. Вона менша трохи за Землю... Але тут її немає. Як і вас у моєму часі.

В операторській за склом Тимченко від почутого впустив свій блокнот, а Лютий міцно стиснув кулаки. Цей короткий аналіз мапи перевернув усе догори дриґом. Виходило, що Вектор прилетів не просто з іншої галактики — він прилетів із глибокого минулого, де Землі, Марса та Місяця ще взагалі не існувало, а на їхньому місці була порожнеча, або ж із далекого майбутнього, де людська колиска вже давно була стерта з лиця всесвіту.

Олена шоковано перевела погляд зі знімка планет на прибульця. Її голос ледь помітно тремтів від усвідомлення масштабів того, що відбувалося:

— Тобто ти потрапив до діри часу та потрапив сюди... Ти про людей чув?

Вектор повільно похитав своєю великою головою, і його вакуумний голос пролунав глухо, відлунюючи в стінах лабораторії:

— Так, діра часу... Ні, не чув про людей, але...

Він раптом замовк, застигнувши поглядом на верхній частині глянцевого листа. Там, поруч із офіційними відмітками, виднівся чіткий англійський напис «TIME ZONE», зроблений дослідниками. Вектор пильно вдивлявся в латинські літери, і неоново-блакитне свічення в його очах на мить знову спалахнуло, зчитуючи невідому геометрію символів.

— ... коли на нашу планету летів метеорит, ми його зруйнували, — продовжив прибулець, важко підбираючи слова. — І на одній з залізяк, що були всередині того уламка, були схожі символи.