ГЛАВА 3. Перша зустріч

9 червня, 12:15 дня.

Підземний бункер об'єкта «Чорнобиль-2».

Важкі герметичні двері підземного блоку зачинилися за спиною Олени з глухим, залізобетонним гуркотом. Сталкера відвели в інший відділ підписувати документи, і вона залишилася сама в супроводі двох мовчазних конвоїрів та самого полковника Лютого. Вони зупинилися в коридорі, прямо перед масивним входом до самої лабораторії.

— Отже, Олена Вікторівна, закінчили факультет журналістики, — мовив Лютий, уважно вивчаючи її роздруковане досьє.

Олена схрестила руки на грудях і холодно відповіла:

— Ну і що?

— Нічого. Нам потрібні ваші медійні охоплення, — спокійно продовжив Лютий. — Ви підготуєте матеріал і пустите в мережу дезінформацію, що на об'єкті все спокійно, а нічний вибух — це просто безпечні випробування модернізованої зброї. Зробите гарну картинку для заспокоєння публіки. Натомість отримаєте свободу.

Він не встиг договорити, як важкі двері лабораторії зі скрипом відчинилися, і в коридор швидко вийшов провідний біофізик об'єкта Тимченко, нервово протираючи окуляри краєм білого халата.

— Пане полковнику! — збуджено звернувся він до Лютого. — Спроби вербального контакту знову провалилися. При спробі розмовляти з об'єктом він ніяк не реагує, просто мовчить, пильно дивлячись на наших співробітників.

— Він взагалі нас розуміє? — насупився Лютий.

— О так, безумовно! Ми перевіряли. Об'єкт чудово розуміє, що ми від нього хочемо. Наприклад, говоримо йому підніматися — він робить. Наказуємо сісти — сідає. Але не видає жодного звуку. Повна глуха ізоляція.

Лютий заклав руки за спину і почав міряти коридор важкими кроками. Як змусити говорити істоту, яка розуміє накази, але принципово тримає язик за зубами? Катування чи тиск тут безсилі — вони лише закриють його в собі ще більше.

Полковник зупинився і перевів свій жорсткий, але проникливий погляд на Олену. В його голові миттєво вибудувалася нова комбінація. Він різко повернувся до вченого:

— Тимченко, залишіть нас на кілька хвилин. Зачекайте в операторській.

Вчений здивовано кліпнув очима, але кивнув і швидко пройшов далі коридором. Лютий почекав, поки за ним зачиняться двері, підійшов ближче до Олени і його тон став значно серйознішим:

— Отже. Будете вести розмову з деким. Але поки розповім, що насправді тут сталося. Отже, ви знаєте про вибух?

— Так, — коротко відповіла Олена, не зводячи з нього очей.

— Наша секретна ракета з кодовою назвою К-52 повинна була пролетіти повз Чорнобиль та влучити в задану ціль. Але раптово, просто з нізвідки, на її траєкторії з'явився інопланетний об'єкт. Наша ракета через це втратила контроль і влучила прямо в нього. Загинули всі, окрім одного.

Олена на мить затамувала подих, перетравлюючи масштаб почутого, а потім запитала:

— Що це за ракета така, яка змогла так сильно пошкодити інопланетний об'єкт?

— Ця ракета — аналог для американської ядерної ракети, — посміхаючись, відповів Лютий, очевидно задоволений ефектом від своїх слів. — Але величезний плюс у тому, що потужність як у тактичного ядерного заряду, але без радіоактивного зараження. Чиста руйнівна сила.

Він замовк, кинув погляд на зачинені двері операторської, де чекав учений, і знову повернувся до Олени. Його тон став хитрим:

— Так ось, пані Олено, оскільки цей прибулець ні з ким із наших не розмовляє, ви підете туди без списку питань.

— І що я маю робити? — здивувалася Олена. — Просто дивитися на нього?

— Ні. Ви спробуєте з ним помалювати, — Лютий хитро примружив очі. — Проведете йому базовий психологічний тест за допомогою паперу та олівців. Якщо він розуміє команди, то нехай спробує зобразити свій світ, свій корабель чи те, як він тут опинився. Візуальні образи скажуть нам більше, ніж примусова розмова. А ваш цивільний вигляд і спокійний підхід мають розтопити цей лід. Вчений дасть вам усе необхідне.

Лютий коротко кивнув конвой нам і попрямував до операторської кімнати, що ховалася за масивним броньованим склом. З боку лабораторії воно виглядало як звичайне дзеркало, але зсередини полковник міг бачити кожен міліметр кімнати й фіксувати найменшу міміку об'єкта.

Перед тим як Олена зробила крок до гермо дверей, професор зупинив її, обережно протягнувши товсту папку з чистими аркушами паперу та набір простих олівців.

— Пані Олено, зачекайте, — тихо мовив учений, зазираючи їй в очі. — Ви проводили коли-небудь такий тест? Психомалюнок, проективні методики?

— Ні, — чесно відповіла Олена, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. — Я журналіст, а не психолог.

— Нічого, я коротко поясню,  професор поправив окуляри. — Головне — не квапте його. Покладіть папір, дайте олівець і покажіть на власному прикладі: намалюйте щось просте, наприклад, дерево чи будинок. Нам потрібно спостерігати за його реакцією. Звертайте увагу на все: який колір він обере, як сильно тиснутиме на грифель, з чого саме почне малюнок — з центру чи з кутів аркуша. Це покаже його емоційний стан, рівень агресії або приховані страхи. І головне — стежте за його руками.

Олена глибоко вдихнула, міцніше стиснула олівці й кивнула. Двері з тихим шипінням розійшлися в боки.

Вона переступила поріг, і двері за нею зачинилися, відрізавши всі звуки зовнішнього світу. Кімната була абсолютно білою, за винятком металевого столу і двох стільців посередині. На одному з них, прямо навпроти неї, сиділа постать.

Страх миттєво скував ноги Олени. Навіть усі архівні фото, які вона бачила за життя, не могли підготувати її до цієї реальності. Перед нею сиділа істота з блідо-сірою, майже напівпрозорою шкірою. Його голова була неприродно великою порівняно з крихким, тонким тілом, а довгі, майже невагомі руки та ноги здавалися занадто слабкими для цього світу. Але найбільше вражали очі — величезні, абсолютно темні сфери, в яких, здавалося, не було ні зіниць, ні білків. Вони відбивали світло ламп, як два глибокі озерця.