ГЛАВА 1. Жага до невідомого

9 червня, 08:15 ранку.

Київ, домашня студія Олени.

Олена відкинулася на спинку крісла, потерла втомлені очі й зробила ковток уже холодної кави. На екрані її монітора крутився таймлайн монтажної програми — вона якраз закінчувала рендерити новий випуск для свого блогу. Вже кілька років Олена була незалежною розслідувачкою: її канал, присвячений закритим військовим об'єктам, українським таємницям та урядовим секретам, мав сотні тисяч підписників. Люди любили її за безстрашність і вміння знаходити правду там, де офіційні відомства ставили гриф «таємно».

Проте сьогодні стрічка новин буквально вибухнула. Олена випадково натрапила на термінове інформаційне повідомлення одного з телеграм-каналів і миттєво зробила звук гучнішим.

— «...О п’ятій ранку в Чорнобилі стався дуже потужний вибух, — швидко говорив диктор на відео. — Військові офіційно повідомляють, що це були планові експерименти з модернізованою системою озброєння, і приводів для паніки немає. Але все було б добре, якби не відразу видалений із мережі сегмент трансляції випадкового свідка. Наша редакція встигла його зберегти. Дивіться самі...»

Картинка на екрані змінилася на трясуче, зняте на телефон відео. У кадрі з'явився задиханий хлопець у брудному камуфляжі з респіратором на шиї. За його спиною крізь нічний туман пробивалося дивне, неприродне миготіння та силуети темних сосен.

«Народ, я не знаю, чи ви це бачите, мене глушать... — задихаючись, говорив ставкер, перелякано озираючись на заграву між дерев. — Я був на околиці Рудого лісу. Десь о 5 ранку небо просто розірвалося! Вибух був такої сили, що земля здригнулася під ногами! Це не ЧАЕС, ні, це щось зовсім інше... Я бачив, як  щось важке важко повалилося вглиб лісу! Сюди зараз сунуть сотні військових, вертольоти без жодних розпізнавальних знаків... Вони перекрили кожен метр. Я ледве виліз звідти через болота. Вони не просто патрулюють... вони когось шукають!..»

Відео обірвалося. Екран знову переключився на студію новин.

— «Військові наполегливо заявляють, що це відео — фейк і постановка для збору переглядів, але хто знає, що там насправді...» — з сумнівом підсумував диктор.

Олена випрямилася, а її серце забилося частіше. Жага до невідомого, яка ніколи її не підводила, миттєво дала про себе знати. Околиця Рудого лісу... Вона напам'ять знала карту Зони відчуження. Саме там, захована серед дерев, височіла гігантська антена колишнього секретного радянського радара «Дуга-1».

«Фейк, кажете? Експерименти зі зброєю?» — Олена примружилася. Якби це був просто фейк, спецслужби не видаляли б оригінал стриму з такою шаленою швидкістю. Влада явно намагалася приховати щось грандіозне.

Вона не стала втрачати жодної хвилини. Олена вимкнула комп'ютер, схопила свій рюкзак, камеру з потужним об'єктивом, диктофон і кинула в кишеню ключі від машини. Її новий випуск зачекає. Зараз на неї чекало головне розслідування в її житті. Вона мала на власні очі побачити, що впало в Рудому лісі.

За кілька годин Олена вже була біля КПП на в'їзді до Зони відчуження. Територія навколо виглядала як під час воєнного стану: повсюди стояли бронеавтомобілі, патрулі СБУ, а озброєні до зубів військові розгортали колючий дріт. Дорога вглиб була наглухо заблокована.

Олена впевнено підійшла до одного з бійців у розвантажувальному жилеті, який тримав руку на автоматі. Вона тримала камеру вимкненою, але напоготові.

— Мені можна пройти? Я веду незалежне розслідування, блогер, — максимально спокійно, але твердо запитала вона.

Військовий зміряв її холодним поглядом з-під каски, затримався на професійній камері в її руках і похитав головою:

— Ні. Територія Чорнобиля зараз у небезпечному становищі. Розвертаєтеся, жодної преси чи цивільних.

— А що то за вибух там був о четвертій ранку біля Рудого лісу? — Олена зробила крок ближче, пильно дивлячись йому в очі. — Офіційно кажуть про навчання, але ви перекрили кожен метр навколо «Дуги-1». Що ви там приховуєте?

Солдат помітно напружився, почувши точну назву секретного об'єкта. Він перехопив автомат зручніше і ступив навхрест на півкроку вперед, повністю перекриваючи їй погляд на дорогу.

— Так, пані… як вас там?..

— Олена.

— Пані Олено, я вам нічого не скажу. Йдіть своєю дорогою, сюди вхід категорично заборонено! — відрізав він сталевим голосом, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Олена розвернулася і повільним кроком пішла назад до своєї машини, відчуваючи на спині суворий погляд солдата. Сперечатися з озброєним патрулем не було сенсу — це б лише привернуло зайву увагу СБУ, які й так пакували всіх підозрілих.

Сівши за кермо свого автомобіля, вона на мить замерла, стискаючи шкіряне кермо. Навколо панувала тиша, лише з боку Зони зрідка доносився важкий, тривожний гуркіт військових гелікоптерів. Олена згадала все, що встигла вичитати в розсекречених архівах про підземні бункери «Дуги-1» перед виїздом з Києва. Сталкер у стримі не збрехав. Вибух стався саме в тому квадраті.

Спецслужби заблокували не просто ліс — вони оточили надсекретний військовий об'єкт, де колись радянські вчені проводили експерименти з іоносферою.

«Якщо туди реально впало те, про що говорив ставкер, — подумала Олена, дивлячись на затягнуте хмарами чорнобильське небо, — то військові зроблять усе, щоб наглухо сховати це в підземних лабораторіях "Дуги"».

Вона вже збиралася завести двигун, щоб від'їхати далі й знайти діру в паркані, як раптом нізвідки тишу розірвала гучна автоматна черга. Кулі з тріском прошили кущі неподалік.

— Стій, падло! На землю! — пролунав лютий крик військового.

З лісосмуги прямо в бік заправки, перечіплюючись через гілки, вискочив задиханий хлопець у брудному камуфляжі. Це був він — той самий сталкер зі стриму! Хлопець з останніх сил намагався вирватися із Зони, але з хащі за ним уже бігли двоє озброєних солдатів. Один із них підсік хлопця, і той із виском повалився на асфальт.