Глава 16

Єгор

Зупиняюсь біля дверей і прислухаюсь. Здається, це Вікторія уже прийшла навідати Опанасовича. З палати лунає сміх і мені навіть не хочеться їх турбувати, але треба провести огляд пацієнта. 

— Добрий день, — кажу, нарешті увійшовши.

Вони обоє переводять погляд на мене і затихають. Дівчина сидить з краю ліжка, але стає, усміхаючись мені.

— Як справи? — підходжу ближче до пацієнта і починаю огляд.

— Все добре, вже менше болить, — каже старий.

— Перев'язку вже робили? 

— Ні, — відповідає з тривогою.

— Покличемо медсестру, — говорю і натискаю спецальну кнопку, яка розміщена поблизу ліжка.

— Я розповіла пану Теодору, що ви прихистили його собаку, — каже Вікторія десь позаду.

— Так, дякую дуже. Їй було б дуже погано якби довелось сидіти самій. Особливо, вночі.

Старий пробує піднятись але я зупиняю його. 

— Не ставайте. Зараз зробимо перевʼязку. 

В палату саме забігає Інна.

— Пану Теодору потрібна перев'язка, — кидаю їй, лише на мить заглядаючи в очі.

Вона киває і виходить.

— Радий допомогти, — відповідаю.

— Ви стільки вже допомагаєте, лікарю, — каже енергійно мій пацієнт. — І Вікуся. Ви обоє такі добрі до мене. Навіть не знаю, як віддячити.

Погляд мимоволі знаходжу очі жінки, яка геть розмякла від слів старого.

— Теодоре Опанасовичу, — каже з ніжністю, — Мені для вас нічого не шкода. Відтепер, я допомагатиму вам ще більше.

— Вікусю, будь ласка, називай мене… не так офіційно, — сміється той. — Ти ж мені як онучка.

— Тоді я називатиму вас дідусь Тео. 

— Мені подобається, — каже він.

Від всієї цієї картини я аж сам розмяк, та опанував себе і почав знімати старі бинти. Якраз Інна прийшла і продовжила займатись перевʼязкою, а я оглянув шрам.

— Все йде чудово. І аналізи добрі. Тому, мабуть, завтра, вже випишемо вас. А пізніше знову покладемо за день до операції.

— Дякую, — кажуть одночасно Вікторія і старий.

Інна теж усміхається на всі тридцять два, хоч під маскою цього не видно. Лише зморшки на кутиках очей видають її. І з нею мені ще йти на побачення. Як я міг на це погодитись? Інна хоч гарна дівчина, та зовсім не на мій смак. А хто на мій?

— Лікарю? — питає Вікторія, чим витягає мене з роздумів про майбутню зустріч з медсестрою. 

— Так? 

— Чи ще щось потрібно? — дивиться з уважністю.

— Поки що нічого. Я повідомлю. Зрештою, знаю де ви живете,  — кажу й одразу жалкую. Лиш би не подумала щось не те. Та яка різниця. Загалом треба вже вшиватися з цієї палати. З пацієнтом все гаразд. В мене ще купа роботи і ввечері кудись йти. 

— Тоді до зустрічі. Я прийду завтра зранку, — повідомляю. 

— Я прийду сьогодні ввечері, — каже Вікторія, дивлячись на мене. 

Я спочатку не розумію, а тоді до мене доходить, що вона має на увазі. Сусідка ж обіцяла гуляти з собакою. А я вже й забув, що в мене собака є. Бачу, що очі Інни вмить стають сумними. А це ще чому? Мабуть, не так зрозуміла слова Вікторії.

Після того, як завершую роботу в лікарні, на таксі їду до відділку. Там мене вже чекає Єгор. Він якось підозріло озирається, коли затягує мене в кабінет.

— Що це? — дивлюсь на смокінг, що акуратно висить на вішаку.

— Це те, що ти сьогодні носитимеш увесь вечір, — каже Ілля, загадково усміхаючись.

На ньому його улюблений предмет гардеробу — поло. Цього разу коричневе. Мабуть купив усіх кольорів веселки. Та цьому негіднику таке личить.

— Можеш ще раз пояснити, що я маю зробити, — сідаю в крісло. 

— Звісно. 

Ілля повільно крокує вздовж невеличкого вікна і прокручує жалюзі, щоб нас не було видно.

— Мій студент… Памʼятаєш, я розказував тобі про нього? 

— Ага, — киваю.

— Він розповів мені дуже цікаву теорію, з якої я довго сміявся. Але тоді стався третій випадок. Третє пограбування і знову та сама сума передана на благодійність.

— Цікаво, — лише й можу вимовити. 

— Тоді стався четвертий. 

Друг легко сміється.

— Що смішного сталось? — цікавлюсь.

— Тут не було ні пограбування, ні благодійності. Лише чоловік, якого сильно принизили. Якимось дивним чином він опинився в самих лише трусах посеред центра міста з оленячими рогами на голові.

— Мені поки не смішно. Не можу уявити, — спостерігаю, як друг ходить туди сюди.

— Ти просто не бачив фото, — через сміх говорить Ілля.

— Покажеш? — я схрещую руки на грудях.

— Ні, — каже і стає серйозним на обличчі.

— Якщо не було ні пограбування ні благодійності, то чим ці всі випадки пов'язані? — задаю логічне, на мій погляд, питання.

— В усіх цих випадках є одна зв'язуюча ланка, — Ілля нарешті сідає за свій стіл.

Моя увага повністю прикута до нього. Я чекаю на відповідь.

— І яка ж ця ланка? 

— Жінка! — каже з посмішкою.

— Жінка? — перепитую, не розуміючи.

— Немає часу пояснювати. Тобі через пів години вже треба бути там. А я маю тобі ще пояснити завдання.

— То що за теорія в студента?

— Він переконаний, що за всім цим стоїть таємний жіночий клуб.

— А тепер мені стає смішно, — кажу йому.

— Твоє завдання перевірити цю теорію. 

— Що саме треба зробити? — випрямляю спину.

— Те, що ти вмієш найкраще. Спокусити одну з цих жінок.