Глава 15

Вікторія

Яєчня шкварчить на сковорідці, а тоді я згортаю усе лопаткою на тарілку.

— Дякую, — каже Тарас, беручи прибори до рук.

— Ти сьогодні рано, я ще нічого не встигла приготувати, — кажу, позіхаючи. 

— Маю підробіток перед роботою, — говорить, прожовуючи шматок.

— Знову підробіток, — бурмочу собі під ніс, поки роблю чоловіку ще кілька бутербродів.

— Де ти діла собаку? — цікавиться.

Не все з ним втрачено, якщо він спитав про це. Адже вчора, коли я повернулась, він уже спав. Навіть спромігся щось поїсти собі зготувати, поки мене не було. Лише мені довелось потім усю кухню мити, проте чоловік не був голодним.

— Наш сусід погодився її прихистити, — відповідаю і швидко переводжу погляд на годинник, згадуючи, що маю погуляти з Тасею.

— Який сусід? 

— Єгор. 

Лише тут я розумію, що називати сусіда просто на ім'я не надто правильно. Але ж я запам'ятала його ім'я після цієї ночі. Ночі? Теж сказала. Цього вечора. Загалом, я мала б уже про це забути. Про що це я? Ах так! Я не можу пригадати як його по-батькові. Адже так годиться звертатись і говорити про чоловіків. Малознайомих чоловіків. А він до того ж лікар. Невже я справді зверталась до нього лише на ім'я вчора? А він взагалі “на ти” перейшов, а потім знову “на ви”. Дивний чоловік.

— Єгор… Забула як по-батькові, — додаю поспішно.

— Ти віддала собаку нашому сусіду? Як він на це погодився? — Тарас продовжує спустошувати тарілку.

— Власне Єгор Батькович і є лікарем Теодора Опанасовича і він його оперував і …

Дивлюсь як чоловік зацікавлено піднімає очі і перестає жувати.

— І він допоміг, коли я знайшла старого в підїзді, коли в нього був серцевий напад.

— В Опанасовича був серцевий напад? — Тарас трохи спохмурнів на лиці.

— Так, але вже все добре. Ну тобто, я не знаю чи це був саме серцевий напад. Я лише так подумала. Я можу уточнити в лікаря. Просто йому стало погано на сходах і він тримався за серце. Але скоро йому поставлять кардіостимулятор. 

— Ого, — чоловік здається пройнявся цієї історією. 

— Тому я сьогодні буду цілий день зайнята, бо мені треба навідати його, віднести речі. 

— Я теж буду допізна. Ввечері лягай спати, не чекай мене.

Тарас знову втупився в тарілку і продовжив їсти. А я не стала його розпитувати про підробітки і нащо вони йому. Адже я не бачу в нас сильної потреби в грошах. Ну тобто, грошей ніколи не буває багато, але нащо аж так, щоб сильно втомлюватись? Та я маю справи, і тому не маю часу цим перейматися.

Коли Тарас пішов, я теж позбиралась, щоб погуляти з Тасею. 

Чоловік відчиняє майже одразу.

— Єгор Михайлович? — раптом згадую, як його кликала медсестра.

— Так офіційно? — перепитує він. Цього разу в футболці. До речі, про футболки, треба забрати в нього футболку Тараса. 

— Я не могла пригадати… — починаю щось розказувати, але Тася буквально вилітає в коридор і вистрибує на мене, мало не поваливши. Єгору довелось схопити мене за руку. 

— Солоденька моя, я теж скучила, — обіймаю і гладжу її зі всіх сторін.

— Давайте перейдемо "на ти", — пропонує чоловік, чухаючи потилицю.

— Гаразд, — одразу погоджуюсь.

Це буде найкращий варіант і ніхто не буде плутатись.

— Ну як ви тут? — нарешті встаю, коли собака мене відпускає.

— Чудово. З нею куди цікавіше. Правда спекотно трохи, коли тулиться. Хоч я і виганяв її з ліжка, — сміється. 

— Я зовсім забула про корм, — раптом спадає на думку.

— Я вчора її нагодував. Сьогодні зранку теж. На обід ще залишилось, а ввечері куплю корм. 

— Ви не мусите цього робити. І так вже багато зробили.

— Все добре. Це не важко.

— Добре, то я погуляю з нею і приведу її назад, — повідомляю, беручи повідець з тумбочки.

— Так, — бурмоче Єгор.

— Ходи сюди, — кличу Тасю, щоб почепити поводок до нашийника. 

— Вікторіє, в мене сьогодні дуже насичений день. Я допізна затримаюсь.

Мене скоро почне тіпати від слова “допізна”. Стільки чую його від чоловіка, тепер ще й від сусіда.

Він відчиняє шухляду і дістає звідти вʼязку ключів.

— Візьми, — каже, простягаючи ключі. — Зможеш в будь-яку мить забирати собаку, щоб погуляти чи ще щось. 

— Але це якось… не зручно, — беру ключі, але ще не ховаю до кишені.

— Все нормально, — запевняє з легковажною усмішкою. — Я тобі довіряю. Почувайся як вдома. Адже з Тасею треба гуляти.

— Тоді добре, ми йдемо, — кажу і розвертаюсь, стискаючи поводок в одній руці і ключі від квартири сусіда в іншій.  

Ми гуляємо і коли собака вже зробила усі свої справи, повертаємось додому. Єгора вдома вже немає і я вперше користуюсь його ключами. Прощаюсь з собакою і йду додому, та лише щоб взяти список покупок і велику торбу. Вже закінчились запаси продуктів. Треба наготувати їжу на кілька днів, на випадок, якщо я буду потрібна Теодору Опанасовичу чи Єгору, чи Тасі. Будь кому, лише не собі. 

На цій оптимістичній ноті виходжу з хати. Шопінг не займає багато часу і за дві години в мене вже все зроблене і посуд вимитий і навіть ціла кухня. 

Я все таки купила корм і знову забігла до Єгора. Навідала Тасю й насипала корму, щоб пообідала.

Тоді швидко збираю сумку в лікарню і поспішаю туди. Дорогою отримую дзвінок від невідомого номера. В кінці чотири вісімки. Спочатку це здається дивним, та я впізнаю почерк. Приймаю виклик і притуляю телефон до вуха. Нічого не кажу, лише слухаю.

— Кафе “Міра” сьогодні о вісімнадцятій. 

Не можу не усміхатись, адже я вже скучила за цими зустрічами. Я хочу поглинати нову інформацію. Я хочу бути серед цих жінок, що зачаровують одним лише коротким поглядом.