Глава 14

Єгор

День видався важким. Тому повільно прогулююсь додому. Треба, щоб голова відпочила. 

Починає сутеніти, коли підходжу до своєї вулиці. Крокую вздовж паркової зони, аж тут бачу дівчину, що тулиться до дерева. Професія лікаря дала своє, бо одразу хочу кинутись на допомогу. Думаю що їй погано. Але зупиняюсь, коли бачу що з нею все гаразд. Якщо можна так сказати, бо, здається, вона плаче. 

— Вікторіє? — впізнаю сусідку. Тілько тепер бачу, що біля неї ще й собака Опанасовича.

Жінка спохвачується, змахуюючи сльози. Вона усміхається, вкладаючи волосся за вухо. 

— Єгоре, — каже привітно. 

— Що сталося? — нервово перекладаю свій портфель в іншу руку. 

— Нічого, ми просто гуляємо, — вона легко сіпає за повідець. — А ви?

— Я теж гуляю. Давайте разом прогуляємося, — пропоную, щоб підбадьорити жінку. Сам не розумію чому роблю це, адже я такий втомлений, що хочу просто впасти на ліжку і не ворушитись.

— Ви з роботи? — запитує, коли ми починаємо йти пліч-о-пліч, а собака біжить попереду.

— Так. Люблю прогулятися. Тому ходжу пішки. То, може, скажете мені що сталось? Здається, у вас був не найкращий вигляд біля того дерева. 

Ми проходимо повз кущі, де собака вирішила зупинитись. 

— Все добре, просто важким видався день, — ховає погляд.

— І в мене важкий день. Але хіба від цього плачуть? 

Вікторія різко зупиняється і підводить свої очі на мене. Ну все, приїхав. Ну нащо вирішив докопатися? Не хоче людина, то не треба їй в душу лізти. Але слова якось самі вилітають з уст. 

Та жінка не обурюється, як я думав, а знову починає плакати.

— Вибачте, — каже, опускаючи погляд, і заперечно хитає головою. 

Тим часом, собака оббігає нас довкола і повідець зятягується, змушуючи нас наблизитись одне до одного.

— Вікторіє, я хочу вам допомогти, — кажу впевнено, ігноруючи той факт, що ми надто близько.

Я кладу руки їй на плечі і на мить вловлюю якийсь приємний аромат, що здається мені знайомим.

— Чому ви хочете мені допомогти? — сльози стікають по обличчю.

— Бо ти допомагаєш Опанасовичу, — виривається. Ще й через емоції перейшов "на ти".

Сам цього не розумів, поки не сказав. Я хочу відплатити їй за її добро. Хоча не повинен цього робити. Це зовсім не мій клопіт. Та що я можу вдіяти зі своєю наївною натурою?

— Я пообіцяла йому що нагляну за Тасею, але не можу дотримати обіцянки, — тараторить жінка.

— Чому? — бачу, що собака вже знову нас оббігла і ми більше не прикуті повідком, та чомусь все ще стоїмо поруч.

— В мого чоловіка алергія на собак. А я загубила ключі від квартири Теодора Опанасовича. 

— То нехай вона поживе в мене, — кажу, перш ніж подумати.

Вікторія ступає крок назад і в її очах спалахує вогник.

— Справді? — на обличчі сяє усмішка.

— Так, але я багато працюю…

— Нічого, — перебиває. — Я зможу вигулювати її і годувати. Я приходитиму зранку і ввечері. 

— От і домовились, — усміхаюсь на її щирі емоції.

— Ходімо тоді додому? — пропонує і кличе собаку до себе.

— Так, — ми починаємо йти в сторону нашого під'їзду.

— Не знаю, як я так могла ключі загубити.

— З ким не буває, — говорю легковажно, — Може, вони в палаті залишились?

— Завтра пошукаю, — каже, повільно крокуючи поруч. Вона міцно тримає повідець, поки Тася обнюхує всі кущі і дерева. — Шкода, що не зможу принести речі, про які просив Теодор Опанасович.

— А що він просив? — поглядаю то під ноги, то на дівчину.

Від її розпачу вже нічого й не залишилось. Від цього подумки пишаюсь собою, що допоміг їй почуватись краще.

— Дещо з одягу і книгу, щоб почитати.

— То давайте зараз заведемо Тасю. А ви зможете вибрати книгу для Опанасовича та й, можливо, з мого одягу щось підійде.

— Ви дуже добрий, — вона зупиняється на мить, щоб глянути мені в очі.

Я лише криво усміхаюсь у відповідь. Ми продовжуємо йти. Надворі вже геть стемніло.

Коли ми підходимо до під'їзду, Тася зривається з поводка і як дремене у кущі…

— Тася, — кричить Вікторія і біжить за нею. 

— Не йдіть туди, — ловлю її за руку. 

Даю їй свій портфель і сам лізу у кущі. 

Бачу як кіт прудко залазить на дерево, а наша собака лає на нього біля стовбура. 

Обережно беру поводок і відводжу звідти неслухняного звіра. 

— Ходімо вже додому, — кажу, обтрушуючи штани. 

Я продовжую вести Тасю, поки ми піднімаємося на останній поверх. Вікторія несе мій портфель. 

Відчиняю двері й заходжу, запрошуючи також своїх обох супутниць. 

— Почувайтесь як удома, — намагаюсь бути дружелюбним. 

Дівчина роззувається і кладе мій портфель на тумбочку. 

— Я гляну що маю з одягу, а ви поки можете обрати книгу.

— Гаразд, — каже вона й впевнено прямує у напрямку вітальні. 

Тоді зупиняється перед дверима й знову розвертається до мене.

— А де у вас книги? — питає.

— Саме там. У вітальні, — відповідаю й трохи дивуюсь.

— Добре.

Дивна жінка. 

Вона зникає за дверима і я поспішаю знайти якісь речі для старого. За кілька хвилин кладу в пакет спортвині штани, в яких давно вже не ходжу, кілька футболок, майку і навіть сорочку. Думаю, вистачить. 

Зустрічаю задумливу Вікторію в коридорі. Притискає до себе кілька книг.

— Зрозуміла, що не знаю що він любить читати, — знизує плечима.

— Тому обрали кілька варіантів? — підходжу ближче щоб глянути.

— Так, — демонструє книги. — Детектив, драма, мемуари.

— Цікаві книги. Думаю йому сподобається. 

Дівчина видихаючи сідає на пуф біля дверей. 

— Я б могла більше уваги приділяти Теодору Опанасовичу. Знаючи, що він залишився сам. А я цього не робила.

— Ви зробили набагато більше, ніж би зміг зробити хтось інший. Враховуючи, що він вам чужа людина.