Глава 13

Вікторія

— Штани спортивні з нижньої полички шафи, — бурмочу собі під ніс, заходячи в підʼїзд, — кілька книг, — піднімаю вказівний палець, згадуючи прохання Теодора Опанасовича. 

Шурхіт моїх кроків заповнює весь під'їзд. Від того, що втомилась, навіть ноги високо піднімати не можу. А ще голодна страшенно, за сьогодні їла лише каву. А я ж то зранку на ринок збиралась. Хотіла приготувати щось смачне для чоловіка. І для себе теж. А тепер повертаюсь додому без нічого. 

А година вже яка пізня. Боже, Тарас. А він мені навіть не телефонував. Чи телефонував? Я ж до телефону навіть не заглядала.

Підходжу до дверей своєї квартири і кладу руку на ручку. Тисну вниз і двері відчиняються. Отже, чоловік вдома. 

Спочатку не розумію чому двері на кухню зачинені, а потім пригадую, що залишила там собаку. І, на підтвердження моїх думок, чую скавуління і скрегіт кігтями по плитці.

— Тася, — поспішаю відчинити. 

Звір кидається до мене, облизуючи обличчя.

— З твоїм господарем все добре.

Вона наче розуміє мене, бо вмить стає веселішою і щосили товче хвостом по підлозі.

— Що в біса відбувається і чому в нашій кухні ця тварина? — чую голос чоловіка позаду.

— Я все поясню, — стаю і розвертаюсь до нього.

Він дуже злий, аж червоний. Тяжко дивитися.

— Теодор Опанасович потрапив до лікарні, а з собаками не можна, тому я її тут залишила. Це ж нічого якщо вона трохи поживе з нами? 

Винувато посміхаюсь, не відводячи погляду від чоловіка. Він, важко дихаючи, робить крок назад, коли собака підбігає до нього.

— Він не може пожити з нами, — хитає головою і голос стає тихішим.

— Чому? Це ж лише собака, — гладжу її коли вона сідає біля моєї ноги.

— В мене алергія на собак, — ошелешує мене і я чую приглушений кашель.

— Що? Алергія на собак? — дивлюсь як Тарас стає ще червонішим і хапається за горло.

— Зачини її там, — показує на двері кухні.

— Тася, за мною, — швидко виконую прохання чоловіка і повертаюсь. Але він вже у вітальні біля відчиненого вікна.

— Чому я цього не знала? — підходжу і кладу руку йому на плече.

— Не знаю, — він віддихується і шкіра на обличчі стає нормального кольору. 

— То ось чому ти не любиш собак. Ось чому ніколи їх не гладиш і навтіь не дивишся.

— Так, — дивиться з докором. 

— Вибач, — кажу, торкаючись його обличчя.

— Що за приколи ти видаєш останнім часом? 

Прибираю від нього руку.

— Які приколи? 

Ми обоє відходимо від вікна і присідаємо на диван.

— Кудись ходиш. Приводиш собаку. Щось недоговорюєш. Я тобі телефонував, а ти навіть не відповідаєш. Якісь нові подруги в тебе. Я голодний вдома сиджу…

— Ти не міг приготувати собі щось? — пербиваю його, ледь стримуючись, щоб не підвищити голос.

— Якби на кухні не було цього звіра, через якого я задихаюсь…

— Бачу вже ожив, — сама не знаю що несу. — Вибач.

— Вибач, — кривиться.

— Знаєш що? Ти теж останнім часом щось недоговорюєш, — все тіло тремтить, коли говорю це. — Куди ти ходиш? Зранку тебе вже нема, затримуєшся допізна.

— Я тобі казав, що на підробіток ходжу.

— А що з основною роботою? 

Тарас зціплює зуби, перш ніж відповісти. 

— Немає багато клієнтів. Тому зарплата мала. Тому я і шукаю додатково… 

Чоловік глибоко вдихає, його груди поривчасто здіймаються.

— Добре, — вичавлюю відповідь.

— Можеш просто забрати собаку? Я хочу нарешті поїсти, якщо вже ти нічого не приготувала.

Це він дивиться з осудом? Отакої. 

— Міг би й сам собі приготувати, — випалюю.

— Міг би, якби дружина не привела на кухню собаку.

— Ніби коли там не було собаки, ти щось собі готував, — продовжую з азартом. 

Знаю, що не варто розпочинати сварку, та не можу стриматись. Хочу виговоритись.

— Якщо один працює, то інший робить хатні справи, чи не так? — кидає останній аргумент і я розумію що він абсолютно справедливий.

Я різко встаю і йду в коридор. Хапаю сумку і зачиняюсьу спальні. Хочу переодягнутися. Сьогодні цілий день в цьому одязі. Коли завершую, до кімнати входить Тарас.

— Ти збираєшся щось зробити з псом? 

— Що я можу зробити? Хіба що заведу до пустої квартири Теодора Опанасовича. Я пообіцяла йому, що собака поживе в мене, поки він у лікарні.

— Ти ж розумієш, що це неможливо?

— Розумію. Зараз візьму ключі.

Я тягнусь до сумки, що лежить на ліжку, але ключів там не знаходжу.

— Я ж сюди їх клала, — продовжую пошуки.

— Ти загубила ключі? — чоловік стає наді мною.

— Він дав їх мені і я, здається, поклала в сумку. Може, в кишені кардигана? Піду перевірю.

— Перевіряй, я тут гляну, може випали з сумки.

Я йду в коридор, але там теж ніде немає. Ні в кишенях, ні на тумбочці, ні на підлозі. Заходжу ще у вітальню, але і там немає. Повертаюсь в спальню і бачу чоловіка навколішках біля ліжка.

— Знайшов? — питаю і щось в його погляді мене насторожує.

— Знайшов дещо інше, — каже, підводячись.

— Що? — зображую невимушеність. Насправді сильно нервую.

— Ось це, — він показує чорну картку з срібною маскою з одного боку і з номером з іншого.

— Що це? — тихо ковтаю слину.

— Це я тебе маю спитати. Тут номер якийсь.

— Я не знаю що це, — розводжу руками. 

Чоловік якось з підозрою дивиться, поки підходить. Він вивчає мене, а я стою незворушно. Не вірить. Він мені не вірить.

— Може зателефонуємо на цей номер і тоді дізнаємося?

Я знизую плечима, а всередині буря. Я ризикую бути викрита. 

Тарас бере телефон і набирає цифри. Він натискає кнопку виклику і вмикає гучний зв'язок. Я готуюсь в усьому зізнатися. Готуюсь розповісти чоловіку про клуб. Але ми чуємо три короткі гудки. 

— Дивно, — дивиться на мене, ніби я маю щось сказати.