Глава 12

Єгор

Я дивлюсь на свою сусідку і просто мовчу. Не знаю, що сказати. Ще ця Інна, якогось дідька, язика за зубами не тримає. Я знаю, що програма ще не розпочалася. Але я щось придумаю. Тільки як це пояснити своїй сусідці.

Жінка стоїть і лише кліпає під скельцями своїх великих окулярів в чорній оправі. Схожі носить моя тітка Павліна. 

— Вибачте, пані… — прокашлююсь, але це не допомагає згадати її ім'я. — Нагадайте як вас звати.

Моя рука незграбно торкається її плеча. 

— Вікторія, — каже тихо. 

— Вікторіє, ходімо в мій кабінет. Я вам все розповім. Туди, — вказую на ліфт.

Вона киває від чого чубчик ще більше падає їй на очі. Жінка поправляє сумку на плечі і розвертається. 

Я тим часу зиркаю на Інну, яка нічого не розуміє, а в очах багато запитань.  Багатозначно їй киваю, не забуваючи додати дорікаючий погляд, за те що не прикусила язика. 

Приїхавши на потрібний поверх, Інна виходить першою, щоб відкрити для нас двері. 

— Ще щось потрібно? — запитує, коли Вікторія сідає в крісло.

— Ні, — кажу коротко.

— Тоді займусь роботою, — кидає, здіймаючи брови.

— Йди, — бурмочу під ніс, щоб ніхто не почув.

Глибоко вдихаю, сідаючи за свій стіл. Як я буду викручуватися? Я знаю, що не мав цього робити. Не мав везти його сюди, знаючи що програма для пенсіонерів ще не розпочалась. Слід було їхати в звичайну державну лікарню. Але я не міг ризикувати його життям. Ніхто з лікарів мені б не повірив. Вони б не погодились провести операцію саме так як треба. Бо вони просто не знають про особливість цього чоловіка. А в мене не було б часу їх переконувати. Не було б часу проводити інструктаж. Я не міг зробити інакше. Хай навіть тепер треба думати як вирішити питання з оплатою. Адже я так зрозумів у старого грошей немає. Сусідка теж не схожа на багату. А я ще й пообіцяв що все буде безкоштовно.

— Коли його можна навідати? — питає, вириваючи мене з роздумів. 

Її очі сумні і повні надії.

— Через пів години, мабуть, — відповідаю, звіряючись з годинником на стіні.

— Добре, — вона злегка усміхається. — Як все пройшло?

— Усе пройшло дуже добре, — кажу їй. Та що це зі мною таке? Я не можу нормально говорити. Вона витягує з мене по реченню. — Не хвилюйтесь. Я буду за ним доглядати і наступну операцію теж проведу я. 

— Що потрібно? — питає, підсуваючись ближче до столу.

— Нічого, — швидко відрубую. Потрібно дуже багато всього. А головне, треба заповнити документи. Але я ще не придумав як все організувати. — Все можна зробити пізніше. 

— Може якісь речі? Чи ліки?  — знизує плечима.

— Тут все є, — говорю. — А завтра принесете те, що він попросить. 

— Добре, — слухняно киває.

— Ви вчасно відреагували. Тому ніяких ускладнень не виникло і все пройшло більше ніж добре. 

— Це ви, — каже вона, легко усміхаючись.

— Що? — перепитую розгублено.

— Пощастило, що ви наш сусід. Ви швидко відреагували.

Жінка дивиться з вдячністю на мене. Я усміхаюся їй у відповідь і від цього відчуття стає дуже тепло на душі. Поки я не згадую, що попереду мене чекає купа клопотів з цим пацієнтом. Клопотів, що сам собі заподіяв.

— А Теодор Опанасович вам…хто? — цікавлюсь.

— Сусід, — знизує плечима.

— Просто сусід? — уточню, бо в моїй голові щось не сходиться.

— Так, — дівчина знімає окуляри і дивиться на мене уже без них.

— Просто ви так дбаєте про нього, наче він вам родич, — ділюсь своїми думками.

— Він був другом мого дідуся і я знаю його все своє життя, — вона ніби занурюється в спогади, дивлячись десь на стіну позаду мене.

Вікторія злегка відгортає своє волосся, відкриваючи своє гарне обличчя. Дивно, що одразу цього не помітив. Невже в наш час є ще такі добрі люди, що готові так віддано допомагати іншим? Це заслуговує хоча б на повагу.

— Розумію. А… Ми повинні сповістити рідних. У вас є контакти? — Я переводжу погляд на свій нотатник і розгортаю його. Беру ручку в руки і проводжу зверху вниз сторінками, де розплановані наступні дні.

— На жаль, у нього нікого немає. Я вже казала про це медсестрі. Є, правда, якийсь племінник, але він живе закордоном і майже ніколи не приїжджає. Його контактів у мене немає. 

— Гаразд, — лише й кажу.

— Але я, — жінка раптово гукає, мало не вскакуючи з місця. — Я буду довіреною особою, чи як це називається. Всі питання можна вирішувати зі мною. 

— Давайте вже підемо до нього. Ви провідаєте, а я заодно перевірю його стан.

Цілу дорогу ми мовчки йдемо до палати старого. Вікторія тримається трохи позаду. Жінка знову одягає окуляри, голова опущена вниз, наче вона дуже уважно дивиться під ноги. 

Я відчиняю двері палати і не встигаю помітити як Вікторія обганяє мене і вже опиняється біля ліжка хворого. 

— Як ви, Теодоре Опанасовичу? — вона легко торкається його руки.

Він повільно повертає до неї голову. Легка усмішка з'являється так само повільно. 

— Дякую, Вікторіє, — каже він тихо, — Дякую, Єгоре, — переводить погляд на мене. 

Я стою і почуваюсь зайвим. Вона з такою турботою з ним возиться. Поправляє подушку і ковдру. Обережно обходить приладдя, що моніторить стан пацієнта. Крапельниця повільно капає.

— Оглядайте, — раптом видає дівчина, відходячи.

Дивлюсь здивовано на неї. Це щойно мені наказали? Підходжу, не сперечаючись. 

Швидко олглядаю пацієнта і коли переконуюсь, що з ним все добре, відходжу. Жінка знову підходить, поправляючи ковдру.

— Залишу вас, — кажу і поспішаю вийти.

Зачиняю двері і видихаю. Що маю робити? Іншого виходу ніж заплатити самому я не бачу. Але це заборонено і мене можуть звинуватити в корупції. Якби ж вдалось переконати Інну, а ще старого і нашу сусідку. Це щось нереальне. А через кілька днів вже почнеться програма і наступну операцію оплатить держава.