Глава 11

Вікторія

Єгор зачиняє двері і я швидко біжу до сусідньої (своєї) квартири. Зачиняюсь на замок і припадаю спиною до холодних дверей. Спочатку виривається один маленький смішок, а тоді я починаю тихо сміятись. Як мені це вдалось? Як я змогла провернути таке з нашим сусідом? 

Роблю кілька тихих кроків, перевіряючи чи чоловік вдома. Та нікого немає. Я скидаю маску і сукню, ховаючи все в коробку в шафу. Боже, невже це все було зі мною? А як він на мене дивився? Я давно не бачила такого погляду від чоловіка. Та я сама добре знаю, що не мною так зачарувався Єгор. Яке гарне ім'я. Не мною, а музою. Я була для нього тією, якою він хотів мене бачити. Просто зіграла свою роль. А от на мене справжню він навряд чи б навіть поглянув. Та чому б це він мав дивитися на одружену жінку? 

Лягаю на ліжко, застигаючи поглядом на темряві за вікном. Слабке світло приліжкової лампи освітлює кімнату. Треба забути про сусіда і думати про наш з Тарасом шлюб. Яких помилок я припустилась? Мабуть, все це було зашвидко. Починати треба було не з цього. Але з чого? Я ж чудова господиня. В мене завжди свіжі смачні страви й ідеальна чистота. Що ж не так? А де він взагалі є? Це ж вже так пізно. 

Я кілька годин провела в сусіда. Ой, як воно звучить. Це ж не рахується як зрада? Я лише… Лише торкалась. Тілом пробіглись мурахи від нещодавніх спогадів. Дивлюсь на телефон і починаю хвилюватися. Перша ночі, а його ще немає. Чому ж він так довго? Телефоную йому і слухаю гудки. Не відповідає. Невже він злий на мене через все це? Через що? Я просто хотіла додати фарб у наше нудне життя. А може не варто було? Але я більше так не хочу. Я буду старатись далі, доки це не дасть результату. І продовжу ходити в клуб. Очі поволі заплющуються і я провалююсь в сон. 

Прокидаюсь зранку і спогади накривають, як велика хвиля. Боже, це справді було зі мною? Поруч ніхто не лежить. Де ж мій чоловік? Йду в ванну і починаю чистити зуби. В люстерку бачу щось віддалено схоже… а ні, навіть не схоже на зачіску. Просто волосся, що стирчить в різні боки.

Згадую, як пізно вночі прийшов Тарас і тихо ліг в ліжко. Йду на кухню і бачу тарілки на столі. Порожні і брудні тарілки. Тарас вже пішов на роботу? Ставлю посуд в раковину і переводжу погляд на настінний годинник. Це ж ще так рано. Дивно, що чоловік не розбудив мене. Хоч я сама завжди швидше ставала і готувала для нього сніданок. Та коли бувало що ще спала, він неодмінно мене будив. Невже він справді на мене образився? 

Помічаю на столі ключі від машини. Що це?

— Тарасе, — гукаю і проходжусь по всій квартирі. 

Та ні, його точно немає вдома. Але чому він без машини? Виглядаю в вікно і справді бачу нашу автівку. Дивно. На роботу досить далеко, щоб іти пішки. Може машина поламалася? Спитаю потім в нього.

Вирішую на деякий час забути про зваблення власного чоловіка. Як би дивно це не звучало. В клубі я пораджуся з дівчатами щодо моєї ситуації. Може навіть швидше зустрінусь з Каріною і поговорю. А поки буду хорошою дружиною, якою і була. Чи не так? Наче ніхто не скаржився. Тобто, Тарас наче не скаржився.

Думаю, що б це приготувати смачненького і вирішую, що чоловікові дуже сподобається овочеве рагу і грушево-яблучний пиріг. Сезонні і смачні страви, які ми дуже любимо. Треба лише сходити за продуктами. Та крамниці, мабуть ще зачинені, а от на ринку вже точно хтось є. 

Швидко одягаюсь і вже біжу сходами вниз. Та на четвертому поверсі мене мало не збиває з ніг Тася. 

— Люба моя, — схиляюсь, щоб погладити її. В неї зачіска сьогодні краща ніж в мене. Я лише зібрала докупи і заколола жабкою те, що залишилось на голові після вчорашньої укладки. Собака облизує мені обличчя, від чого я аж жмурюся і відвертаюся. Вона починає скавуліти і прудко стрибає туди сюди.  

— Пограти хочеш чи що? — питаю, не розуміючи.

А вона лише гавкає голосно і наче хоче знову бігти вниз.

— Теодоре Опанасовичу, де ви там є? Я не розумію що хоче Тася, — кричу йому. Заглядаю вниз, але старого не видно. Груди стискає від раптового розуміння. Щось сталося. Тася знову голосно гавкає на підтвердження. Я хапаю ручку дверей Теодора Опанасовича. Зачинено. Біжу вниз і бачу як він сидить біля стіни, вхопившись за груди.

— Що з вами? — підбігаю до сусіда. 

Він видає незрозумілий хрипкий звук. Я розумію, що йому погано. Можливо, серцевий напад. Що ж робити? Треба викликати швидку. 

— Я викличу швидку, — кажу, витягаючи з сумки телефон.

— Є-гор, — шепоче старий і киває вгору.

— Єгор? — не розумію. — Єгор! Він ж лікар. 

Розуміючи, що гаю час, швидко піднімаюсь на ноги і, минаючи собаку, мчу на останній поверх. Стукаю в двері. Дзвоню в дзвоник і знову стукаю. Ні не так, гримаю. Зі всієї сили гримаю кулаком. Проходить, мабуть, не так вже й багато часу. Та я думаю лише про бідолашного старого. Я пам'ятаю його з дитинства. Він наче дідусь для мене. Він був другом мого дідуся. 

Двері розчахуються і ошелешений Єгор дивиться на мене зі здивуванням. Напівголий Єгор. Я розглядаю його мʼязистий торс і забуваю нащо прийшла. Але лише на мить, а тоді бурмочу:

— Теодору Опанасовичу погано. Він там між… між третім і четвертим.

На обличчі чоловіка з'являється ясність і він хутко вибігає з хати. Я біжу за ним. Він лише в сірих спортивних штанах і в капцях. Звісно, він ж не буде в такій ситуації одягатися. Мабуть, ще спав чоловік. Поки я добігаю, сусід вже оглядає старого і підіймається.

— Треба терміново до лікарні, — каже він.

— Я викличу швидку, — вже розблоковую телефон тремтливими руками.

— Дуже довго. У вас є авто? — зазирає мені прямо в очі.

— Є, — відповідаю розгублено. — Я по ключі. А що з собакою?

— З собою ми не можемо її взяти, — чоловік хитає головою і знову присідає до старого.

— Тася, ходімо за мною, — кличу її і вона беззаперечно слухається.

Вдома я швидко хапаю ключі і зачиняю собаку на кухні, залишивши відкритим балкон. Тоді зачиняю свою квартиру і біжу вниз. Наздоганяю Єгора, який допомагає Теодору Опанасовичу спускатися вниз. Допомагаю підтримувати старого з іншого боку. Поволі ми виходимо на вулицю і я швидко біжу до автівки. Відчиняю задні двері і сідаю за кермо. Тим часом сусід-лікар допомагає старому сісти, сідає поруч з ним і ми рушаємо. Надто різко і швидко, тому я гальмую і рушаю знову. Що ж зі мною робиться? Я знову рушаю, але, здається, замість першої увімкнула третю.