Глава 10

Єгор

— Чи можеш ти знайти людину по відбитку губ? — питаю в друга, коли той ошелешено розвертається до мене у своєму кріслі.

— Ти здурів? — дивиться на стакан, який я тримаю в руці.

— Я здурів, — повторюю за ним. — Вчора до мене у квартиру проникла жінка.

— Почекай, — він піднімається, дивлячись позаду мене на прочинені двері. — Хочеш написати заяву?

— Так,— кричу, — Ні! Не знаю, — вимовляю вже спокійніше.

Дивлюсь, як друг йде зачиняти двері і повертається за свій стіл.

— Що сталося? — зводить брови.

— Допоможи мені знайти її, — благаю, сідаючи навпроти нього, все ще тримаючи в руках склянку.

Погляд Іллі падає на мої руки і він обережно забирає в мене доказ. 

— Допустимо, якби ти не заляпав усе своїми відбитками, — каже повчально, — то може б ми змогли зняти її пальчики. Якщо, звісно, вона є в базі.

— Чорт, — лаюсь собі під ніс.

— Але що, в біса, сталося? — його брови знову скачуть вгору.

— Після нашої з тобою зустрічі я прийшов додому і там була вона, — останнє слово вимовляю наголошено. — А може це твоїх рук справа? — примружуюсь на друга.

— Ти когось підчепив по дорозі від таксі до квартири? — відхиляється на спинку і так само підозріло дивиться на мене.

— Ні, — кажу занадто голосно, — вона вже там була. Така гарна і … таємнича.

— Що зникло? — питає сухо.

— Нічого, хіба мій спокій. Через годину маю бути на роботі, але не можу не думати про те, що було вчора.

— Отже, тебе не пограбували? — морщить лоба, розмірковуючи.

Я приречено видихаю.

— Друже, — знову говорить Ілля, — Ти прийшов до мене, як до детектива чи як до друга? Що я можу для тебе зробити? В мене купу роботи. Ще ці пограбування сколихнули весь відділок. 

— Які пограбування? — цікавлюсь.

— Ще нічого невідомо. Це навіть важко назвати пограбуванням, бо гроші не зникли. Їх перевели… — Він замовкає з тривогою в очах. — Я не повинен тобі цього казати.

— Облиш, що я можу зробити. Але як хочеш. Я тоді піду. 

— Давай так. Попʼємо кави і поговоримо. Мені треба трохи провітрити мізки.

Друг стає і розгладжує комір свого бежевого поло. Він бере щось зі столу і ми виходимо з кабінету. Ілля зачиняє двері на ключ і ми прямуємо далі по коридору. Я зупиняюсь біля автомату з кавою і друг врізається в мене.

— Ти якого… — здіймає руки.

— Кава, — показую на автомат.

— Це не кава, а лайно, — каже, стукаючи по металевому корпусі.

— Йдемо, тут є кафе недалеко, — киває головою і ми продовжуємо рух.

Пройшовши трохи вулицею, ми повертаємо за ріг, де і стоїть кав'ярня. На терасі повно людей, не дивлячись на ранній час. 

— Нікому з них не треба на роботу? — дивуюсь в голос.

— Ми ж теж тут, — каже друг, відчиняючи двері. 

— В мене майже кожного дня робота починається з самісінького ранку, — кажу розглядаючи меню на стіні, — На диво сьогодні з одинадцятої. 

— Два еспрессо, будь ласка, — замовляє друг, — одне з вершками, одне без. 

— На вулиці сядемо? — питаю в нього, поки мила дівчина бариста уже за кавомашиною, яка надто голосно шумить.

— Так, — киває.

Забравши каву, прямуємо за столик під дубом. 

— Що вона з тобою зробила, що ти хочеш її знайти? — говорить, сьорбаючи свій напій з вершками. 

Я повільно фиркаю, видихаючи.

— Нічого такого, просто ми розмовляли. Мабуть, мені треба про неї забути. Або чекати що вона знову з'явиться. Ти скажи, що там в тебе. Може, підкину ідеї.

— Гаразд, — він підсувається на стільчику ближче до столу.

— Спершу було одне пограбування. Багатий чоловік, 45 років, він знайомиться з жінкою, приводить її додому, після чого в нього зникає велика сума грошей.

— Аферистка якась, — ділюсь підозрою.

— Ні, він їх не віддав сам. Вони просто зникли, як і жінка.

— Отже, сама звичайна злодійка, — роблю новий висновок.

— Але наступного дня, — друг нахиляється ближче до мене і стишує голос, — в один благодійний фонд переводять саме таку суму грошей, та ще й від його імені.

Вражаюче. Мої очі округлюються. 

— Цікава ситуація. Може він сам це зробив? 

Ілля заперечно хитає головою.

— Все б нічого, але через тиждень відбувається ще одне пограбування. На цей раз зникає ще більша сума грошей, прямо з рахунку чоловіка. Навіть не готівка. І знову замішана жінка, яка одразу після цього зникає.

— А що не можна якось відслідкувати? З теперішніми технологіями? — дивуюсь щиро. 

— Поки нічого не вдалось, все надто заплутано.

— Ти думаєш ці два випадки пов'язані? — допиваю свою каву. 

— Два це ще співпадіння, — каже, дивлячись кудись позаду мене. — Але я більш ніж впевнений, що скоро буде третій. От тоді можна розслідувати це як серійну справу. 

— Гаразд, я піду на роботу.

— Посидь ще, я тебе підвезу. Тут мені гарно думається. У відділку переполох. Чоловік далеко непростий. Напрягають зверху за нього. А ми що? Ми розслідуємо. Не набридло ще пішки ходити? — неочікувано змінює тему.

— Ні, після того випадку ще не готовий знову за кермо сісти. 

— Ну пощастило ще тобі, що робота недалеко.

— Та це для мене одразу спорт. Бо нема коли тим спортом займатися. Взагалі-то я і таксі собі можу дозволити, сам знаєш. Але при такій гарній погоді? Ще й дорога через парк. Загалом, друже дякую. 

— За що? — сміється той.

— Що вислухав. Може і не допоможеш мені знайти музу, але..

— Музу? — перебиває. 

— Я так її називаю, бо вона не сказала свого імені.

— Єгоре, — каже якось так м'яко, — будь обережний з тими жінками. Особливо, після цих пограбувань. А з тебе теж є що взяти. Ти в нас поважний лікар, гарно заробляєш… Будь обережним, — наставляє вказівного пальця.

— Ти сам мене в бар привів і переконував собі когось знайти. А ще ти Софію мені присватав, — кажу, обурюючись. — А тепер кажеш “будь обережним”?