Глава 9

Вікторія

Як вони це роблять? Як ці жінки можуть так надихати? Після зустрічі в клубі, я йшла додому, мало не підстрибуючи від енергії, що лилась з мене. Я відчувала готовність підкорити цілий світ. Я хотіла втілювати море ідей. 

Ми з Каріною нарешті обмінялись номерами і вирішили, що зустрінемось поза клубом. Вона дуже мені подобається. Якби ж ми потоваришували і в мене нарешті з'явилася подруга. Я сумую за тим часом, коли могла просто теревенити з подругами, гуляти, відвідувати театр і виставки. 

Але, коли мої дві подруги народили дітей, я стала для них зайвою. Я була наче не в темі. Усі їхні розмови були про дітей. Цілий світ крутився навколо теми материнства. А я була не в темі. І так поступово, вони перестали мене запрошувати. А ми з чоловіком якось не поспішали з дітьми, все хотіли “на ноги встати”, щоб це не означало. Так і звикли без дітей бути і минуло цілих сім років, а ми все ще “на ноги встаєм”. 

Загалом мені теж було так зручно. Я наче і хотіла завжди мати велику сім'ю, але не знаю чому, та відчувала себе дуже комфортно саме так.

Люди на вулиці, здавалося, усміхалися до мене. Такого піднесеного настрою в мне не було давно. Тепер я маю чіткі інструкції і знаю, що маю робити з чоловіком. Знаю, як відновити наші палкі почуття. Адже вони в нас були і вогонь цей ще тліє. Треба лише знати як правильно і з якого боку його роздмухати, яких дров підкласти. А цього сьогодні мене навчили. 

Чоловіка вдома ще немає, та й він попереджав, що сьогодні буде пізно. Це мені на руку, бо зможу підготуватись. 

Телефоную Ользі Петрівні, дивлячись у вікно. Прошу, щоб попередила, коли Тарас буде йти додому. Та на моє здивування, вона каже що він щойно поїхав. Я дякую їй і швидко біжу готуватись. Не знаю скільки часу в мене це зайняло, але коли дивлюсь у вікно, якраз бачу автівку чоловіка. Як останній штрих надягаю на очі маску і йду до дверей.

Ще разок перевіряю себе в дзеркалі. Сукня сидить дуже гарно, підкреслюючи мої вигини. Сама від себе в захваті. 

Чую, як чоловік прокручує ключ в замку, і стаю в коридорі, прихиляючись до стіни. Не знаю, як поставити ноги, але завмираю вже як є, коли він прочиняє двері. 

— Привіт, — усміхаюсь.

Тарас дивиться на мене і я не можу зрозуміти його емоцій. 

— Чому ти так виглядаєш? — каже з підозрою, все ще застигши біля порогу.

— Сюрприз, — кажу і відштовхуючись від стіни, йду повільною ходою, стукаючи підборами. 

— Куди ти збиралася? — виставляє вперед руки, щоб зупинити мене.

— Це для тебе, — знизую плечима і хочу знову підійти.

— Не обманюй, — звучить серйозним голосом. 

— Що? — дивуюсь. — Чому ти вирішив, що я обманюю?

— Бо ти тут… — він оглянув мене з голови до ніг. — Виглядаєш, як повія. І я не знаю на кого ти чекала в такому вигляді. 

— На тебе, — перебиваю у відчаї.

— Я ще не мав повернутись з роботи, отже ти точно не на мене чекала. Я так і думав що ти мені зраджуєш, — слова б'ють мене прямо в серце.

— Чому ти думаєш, що я тобі зраджую? — я остаточно виходжу з образу, приймаючи звичну позу.

— Ти дивно поводишся останнім часом. Кудись ходиш… 

Тарас грізно видихає і прямує повз мене на кухню. Я біжу за ним, підтримуючи краї сукні.

— Нічого подібного, я лише хотіла розпалити знову нашу пристрасть, — майже кричу, відсуваючи маску з очей на чоло.

Тарас повертається до мене і дивиться, наче я сказала велику дурницю.

— Ти хочеш щоб я в це повірив? — кидає презирливий погляд.

— Але ж це правда.

— Я не маю зараз на це часу. — Тягнеться до ручки дверей, що ведуть на балкон. — Треба взяти інструменти. Маю підробіток.

Тягне за ручку, але старенькі двері не піддаються.

— Та що з цими дверима, — кричить розлючено, нервово сіпаючи за ручку. 

— Вони заклинюють. Треба полагодити, — кажу тихо позаду нього.

— Полагоджу, — каже надто голосно. Я аж відсторонююсь, лякаючись.

Він щось робить і за секунду двері відчиняються. З балкону Тарас повертається з невеликим чемоданом з інстрмументами. Зупиняється біля мене і зазирає просто в мої очі. 

— Поговоримо, коли повернусь, — каже з ноткою суму.

— Та нема про що говорити, — вимовляю чітко кожне слово, не відриваючи погляду. — Хіба про те, що наші стосунки…

— Що не так з нашими стосунками? — перебиває. — Усе було добре, але раптом ти почала поводитись якось…

Він глибоко вдихає і видихає.

— Все не так, — зриваюсь. — Ти мене не хочеш, не любиш і не… Боже, — я закриваю очі долонями. — Що це зі мною? Що це з нами? Коли все пішло не так? 

— Я не знаю, що з тобою не так, — хитає головою, ніби хоче щось заперечити.

— То це лише зі мною щось не так? — кров починає кипіти в моїх венах. — А ти? Ти вважаєш що робиш все добре? 

— Подивись на себе, — вказує кивком, стиснувши зуби. — Розфуфирина фіфа. Я ще дізнаюсь до кого ти збиралась. Або може ти сюди його хотіла привести? — стискає губи.

— Ти якийсь ненормальний, — кричу і відвертаюсь від нього. 

— Я працюю на роботі і ще й шукаю підробіток, а ти тут дурницями займаєшся, — говорить голосно, що й сусіди напевно чують.

— Та йди ти на свій підробіток, — кричу у відповідь і виходжу на балкон, гримаючи дверима. 

Сонце вже низько і гарно освітлює будинки. Через плече бачу, що Тарас йде і теж гримає вхідними дверима. Хочу піти змити цей безглуздий макіяж. Тисну на двері, а вони не відчиняються. Пробую ще і нічого не вдається. 

Розумію, що знову заклинило, а я застрягла в себе на балконі. В паніці ще сильніше сіпаю за ручку, та лише вдаряюся рукою об дерев'яну раму. Чорт! Швидко нахиляюсь через балкон і бачу як Тарас прямує до авітвки.

— Тарас, — кричу голосно.

— Що таке? — піднімає погляд.

— Повернись!

— Потім поговоримо, я поспішаю. 

Він відчиняє двері і сідає в машину.