Глава 8

Вікторія

Тарас сидить за столом і доїдає суп. 

— Гуляла з подругою, — кажу, ставлячи пусту каструлю в раковину.

— Подругою? Це якою? Я думав ти перестала з ними спілкуватися, — голосно зачерпує в ложку трохи супу. 

— Перестала, — кажу, підходячи до столу. — Це нова подруга. Каріна.

— І звідки ця нова подруга з'явилася в тебе?

— Познайомились в магазині… білизни, — відвертаюсь від нього, бо, здається, побачить як червонію від того, що обманюю. Змітаю крихти зі стільниці і ставлю на місце ніж та дошку. 

— Це там де ти купувала той дорогий комплект? — сьорбає рідину з ложки. Це щойно була пасивна агресія?

— Ага, — кажу швидко, шукаючи для себе ще роботу. — А що там мама? 

— Та нічого, відвіз її зранку на вокзал і вона поїхала. Потім на роботу поїхав і гарував.

— Я думала, вона довше буде, — кажу звичним тоном.

— Змінились плани, — відповідає сухо.

Я ще раз протираю і без того чисту стільницю. Все аби не дивитись йому в очі. Але довго я так не витримаю. Чоловік, ніби, вже й не злий. Треба поводитись нормально.

— Що там на роботі? — питаю, нарешті сівши за стіл.

Я все роблю заради нашого з ним блага, переконую себе. Та не можу я йому сказати, що ходила в клуб спокусниць. Він неправильно мене зрозуміє. Не можу казати, що у нас проблеми. Я просто їх вирішу. 

— Не знаю, — кривить губами, — Шось начальник мені не подобається. 

Я запитально підводжу погляд.

— Щоб ще мене не звільнили до курвої мами. 

Я ошелешено зойкаю.

— Думаєш звільнять? — затуляю щоки долонями.

— Не знаю, — задумливо дивиться кудись в сторону, а тоді продовжує їсти.

— Напевно, все-таки мені варто піти на роботу. Скільки я вже тут засиділася? — роздумую в голос.

— Але твоя робота означає, що ти будеш у поїздках, — каже монотонно.

— Може щось і без цього знайду. 

Спостерігаю, як чоловік відкладає ложку і, взявши тарілку обома руками, підносить її до рота. Випиває залишки рідини і задоволено ставить пустий посуд на стіл. 

— Не переживай за це поки, — каже, встаючи. — Дякую, піду приляжу.

Він йде, а я залишаюся мити посуд.

Сьогодні не поспішаю, як зазвичай, а роблю все повільно і ретельно. Не можу не згадувати зустріч клубу і речі про які говорила Тата. Я так хочу бути такою жінкою. Хочу надихати чоловіка на великі звершення. А він навіть мене не хоче. Губка падає в воду, спливаючи. Ця думка неабияк мене лякає і засмучує. Але за мить я енергійно знову беру до рук губку, знаючи, що маю робити. Я буду такою як Тата. Вона така чарівна і просто притягує до себе увагу. 

Я просто стала занадто нецікава після заміжжя. Побут все поглинув. Гонитва за матеріальними благами дала свій результат. Ми так хотіли зробити ремонт у квартирі, купити машину. А коли у нас вдалось, то знайшлось ще багато чого, до чого тепер треба прагнути. Навіть новий ремонт треба робити і нову машину купити. Але чи треба? Я озирнулась на свою затишну кухню, в якій проводжу так багато часу. Мене все тут влаштовує. Нічого не зламане, шпалери не обдерті, все працює, все впорядку. Ну нащо той ремонт? От якби ми поїхали на море, може й все налагодилось у нас. Відволіклись би він побуту.

Та це моя вина, що дозволила цьому статися. Адже на початку все було зовсім не так. Ті всі букети мені на сцену. Ті всі красиві слова і вчинки. Що сталося? Чому все змінилося? Але ж і я тоді була яка? В красивій сукні, з макіяжем і зачіскою, займалась улюбленою справою. Ось чому Тарас в мене закохався. Я мушу знову стати такою. Навіть ще кращою. Більш таємничою, загадковою. Буду складною, але цікавою книгою, яку так хочеться читати і розгадувати.

Наступного дня, після того, як приготувала борщ і спекла вишневий пиріг, я вирішила піти на шопінг. Так, мене гнітило, те що у нас обмежений бюджет, та те, що я хочу купити піде нам на користь. 

А купила я обтягуючу атласну сукню кольору пізньої ночі, дещо з косметики і наостанок вхопила чорну мереживну маску-доміно. Згадала візитівку клубу і здалось, що це буде гарна ідея, якщо ми трошки пограємо. Думаю, Тарас точно мені не відмовить. Білизна у мене вже є. Туфельки на підборах теж. Сьогодні влаштую чоловіку приємний вечір. 

Прийшовши додому, я надійно ховаю всі обновки. Знаю, що він буде злитися, якщо побачить у мене нові речі. Але коли побачить це на мені, у відповідній атмосфері, то й думати про це забуде. Я беру телефон, щоб набрати Олю Петрівну, менеджерку з СТО, де працює Тарас. Ми з нею любимо потеревенити, коли мене дивом заносить до чоловіка на роботу. Але так як вона у два рази старша за мене, то наша дружба цим і обмежується.

Взагалі дивуюсь, як вона може працювати на такій роботі. Раніше навіть сама в автівках порпалась, а тепер лише управляє. Та й це цілком їй підходить, бо вона, як в народі кажуть “баба-грім”. Хлопці її слухають і люблять, навіть називають мамою. Бо яка б грізна вона не була, душею Ольга Петрівна дуже добра. От власне і збираюсь її набрати, щоб тишком нишком сказала мені, коли Тарас додому піде. Щоб я за той час все підготувала.

Але коли шукаю її номер в журналі, приходить дивне повідомлення від контакту “Подруга”. Хоча я не пам'ятаю, щоб я зберігала такий контакт.

“ 17.00 . Міра”

Дивлюсь розгублено. Що б це означало? Хочу щось відписати, але не можу. Така опція недоступна. Різко й глибоко вдихаю, коли розумію, що це від клубу. Сьогодні? Так швидко друга зустріч? Схоплююсь за голову і біжу збиратись. 

За деякий час вже вибігаю з квартири, на ходу одягаючи поверх сукні в дрібну квіточку об'ємний оливковий кардиган. Одягаю окуляри і, швидко зачинивши двері, біжу сходами вниз. На першому поверсі бачу Теодора Опанасовича з Тасею. Вітаю і гладжу собаку, яка облизує моє обличчя. Примружуюсь і ховаюсь, сміючись.

— Гарного вам дня! Я запізнююсь.

— Куди ти Вікусю? — питає захеканий старий.