Глава 7

Вікторія

Не варто було сюди йти. Та вже пізно. Офіціантка веде мене кудись повз кухню. Не розумію, що відбувається, адже ми минаємо усі столики, проходимо кухню і зупиняємось біля непримітних залізних дверей. Вона стукає і нам відчиняють. Здається, це був не просто стукіт у двері, вона наче вистукала пароль. Офіціантка жестом пропускає мене, а сама повертається назад.

Я розвертаюсь і спочатку бачу високу жінку в чорній сукні з зібраним у гульку волоссям. Вона усміхається мені і киває, щоб я йшла за нею. 

Тут дуже темно і лише тьмяне червоне світло, що ллється з настінних бра, відкриває огляд на столики і невелику сцену за ними. Я дужче стискаю свою сумку на плечі, наче її можуть вкрасти. Хоча, я зовсім так не думаю. Я думаю, що якого дідька я тут забула?

За столиками сидять жінки. Чоловіків немає. Одні щось обговорюють, інші мовчать, навіть здалось, що деякі з них пропалюють мене поглядом. Та тут недостатньо освітлення, щоб стверджувати напевно. 

Нарешті ми підходимо до пустого столика і жінка йде, залишаючи мене саму. Кидаю кілька поглядів на сусідні столики і сідаю. Нервово видихаю.

Щось мені це все не подобається. А ніхто навіть і не знає куди я пішла. Тарас ще на роботі і, мабуть, буде допізна. Та й не хотіла я йому казати. Може надішлю повідомлення з адресою, щоб в разі чого мене змогли знайти? Тягнусь до сумки, але зупиняюсь, коли до мого столика приводять ще одну дівчину. 

— Привіт, — каже вона і сідає, озираючись навколо, — Я тут вперше. Але це все якось дивно. Може введеш мене в курс справ? — її погляд розгублений.

Дівчина виглядає зовсім молодою. В неї темне як і в мене волосся, тільки коротше, лише до плечей. Сукня в дрібну квіточку підкреслює струнку фігуру. 

— Я теж вперше, — зізнаюсь.

— О, — дивується, — То я не одна така? Чи тут всі вперше? 

Дівчина розглядає все навкруги у пошуках відповіді.

— Не знаю, та думаю ні. Як тебе звати? 

— Каріна, а тебе? — питає з цікавістю.

— Вікторія, — називаю повну версію свого імені. Тільки так воно для мене звучить гарно і з повагою.

— Дуже приємно, — простягає свою тонку руку. Зауважую, що вона доволі худа. Точно худіша за мене, принаймні на розмір.

Тисну руку, щиро радіючи, що буду тут не сама.

— Чим ти займаєшся? — питає, розташовуючи свою сумку біля себе.

— Я… — задумуюсь, бо напевно давно не відповідала на таке питання. — Я заміжня, — відповідаю, дивлячись як горить єдина свічка на столику. Приємний аромат від неї пронизує все тіло.

Каріна дзвінко сміється. Я аж озираюсь, чи не створюємо ми дискомфорт для інших. Та ніхто навіть не звертає уваги.

— Я не це мала на увазі, — каже, відхиляючись на спинку дивана. — Але добре. Я от ні. Але якимось чином подумала, що клуб допоможе мені нарешті зав'язати з кимось стосунки.

— Он як, — розуміюче киваю.

— То що ти тут робиш? — вказала долонями в простір навколо.

— Сама не знаю,  — відповіла чесно, але тоді згадала. — Я хочу урізноманітнити стосунки з чоловіком. 

Це не вся правда, але, хоч відчуваю щирість дівчини, не хочу зізнаватися у тому, що всього-на-всього хочу, бляха, звабити свого чоловіка.

— Сподіваюся… — починає вона, але на сцені вмикають світло і всі розвертають свої голови туди. — Сподіваюся, що це не якась секта, — шепоче мені на вухо, підсуваючись ближче, щоб було зручніше дивитися.

Я видихаю і морально готуюсь до чого б це не було. 

На сцені з'являється силует жінки. Вона не йде, а пливе і, опинившись посередині, в конусі світла, бере мікрофон до рук.

Навіть звідси видно, що вона не молода. Але яка ж вона шикарна. Її волосся золотистого відтінку, довге і хвилясте, спадає з плечей на спину, коли вона рухається. 

— Добрий вечір леді, — каже дуже мелодійно.

Лунають оплески.

— Рада бачити новеньких, — вона проходиться поглядом по залу і на мить мені здається, що дивиться прямо мені в очі. Але я не хочу сховатися від цього погляду, мені більше ніж комфортно. Дивно.

— Я Тата і трішки розповім що тут коїться. З якою б метою ви сюди не прийшли, ви отримаєте своє, — пауза, погляд знову пробігається столиками. — Хочете з кимось познайомитись? Як щодо того, щоб віднайти споріднену душу? Хочете привернути чиюсь увагу? Як щодо того, щоб змусити їх вас обожнювати? Хочете подобатись людям? Чи хочете, щоб вони вам поклонялися? Хочете, щоб вас слухали? Чи щоб за вами слідували тисячі? Пробудити нові почуття? Чи сколихнути нову небезпечну пристрасть? Хочете, щоб ваші прохання були виконані? Чи одним лиш поглядом надихати інших на великі звершення? Щоб вас носили на руках? Чи щоб для вас орендували приватний літак? Тільки, я сподіваюся, ви не хочете зірки з неба, — вона легенько сміється. — Краще метеорит, з нього вийде гарна каблучка.

Вона каже це так буденно, наче ми розмовляємо про усілякі дурниці в черзі до каси в супермаркеті. Але її манера говорити так заворожує, що весь інший світ перестає існувати. 

— Обіцянки вищого рівня, — каже Каріна і я мало не підскакую, зовсім забувши, що вона сидить поруч.

Легкий смішок виривається з мене, але я навіть не відриваю погляду від Тати. 

— Якщо ви тут, — продовжує вона зі сцени, — То ви на це здатні. Місія нашого клубу — допомогти кожній жінці розкрити себе в цій ролі. Підтримати, навчити і показати. 

Решта вечора проходить як в тумані, поки всі слухають як Тата розповідає історії видатних жінок від античності до наших днів. Про куртизанок, гейш, гетер. Жінка зупиняється детальніше на окремих з них. Я просто шокована всією цією інформацією і це найкращий урок історії, який коли-небудь міг бути. 

Ці жінки робили неймовірні речі, могли впливали не лише на чоловіків, а й на політику цілих країн. Мені захотілось негайно піти і зробити щось велике і грандіозне. Та я не знаю, що саме мені під силу. Щонайменше можу знову взяти до рук інструмент.