Глава 5

Єгор

Знімаю рукавички і жбурляю в смітник. Ще одна операція пройшла успішно. Вже третя за сьогодні і добре, що остання. Треба відпочити. Мию руки, коли до мене підбігає медсестра.

— Єгоре Михайловичу, ви ще маєте підписати деякі папери. Занести в кабінет? 

У відчаї переводжу на неї погляд. Розумію, що це займе щонайменше пів години. Дивиться на мене своїми очима, як в цуценяти, з-під густих чорних вій і білявого чубчика. Так ретельно виконує свою роботу. Люблю нових працівників, які ще не зіпсовані системою. Інна лише місяць з нами працює і стараннішої людини я ще не бачив. Нічого не дасть зробити абияк, навіть, якщо це не матиме жодних наслідків. 

— Це щодо нової програми для пенсіонерів, — уточнює, поки я розмірковую.

— Я так і подумав. Гаразд, ходімо, — кидаю в корзину рушник, яким витер руки і поспішаю за дівчиною.

Прощаюсь з колегами, які ще чимось зайняті в операційній і ми виходимо в коридор.

— Це чудово, — каже вона, — що ви погодились на цю програму. Я думаю, що наші пенсіонери заслуговують на це. Усі вони все життя гарували на роботах, а тепер і на ліки не вистачає, — вона сумно видихає і натискає кнопку ліфта. 

— Так, я теж так думаю, — погоджуюсь і ми заходимо в ліфт,  розвертаємось до дверей і дівчина натискає кнопку. — Хоча, держава могла б більше для них зробити, ніж просто компенсувати частину витрат.

Мій голос звучить надто обурливо і обрубується дзвоником, що сповіщає про зачинення дверей.

Інна лише задумливо киває і знизує плечима.

— Я, до речі, теж записалась у волонтери, — каже коли ми виходимо з ліфта і прямуємо по коридору.

— Так? В тебе стільки роботи, а ти ще й волонтериш, — дивуюсь. — Молодець, — говорю з сумом. 

— Я зараз принесу, — каже коли ми опиняємось біля мого кабінету. Я заходжу і сідаю в крісло в очікуванні. Дістаю з шухляди телефон і вмикаю його. Ніколи не беру нічого зайвого на операцію і того, що може відволікати. Бачу пропущений від Іллі і передзвонюю.

— Друже, ти все ще на роботі? — питає бадьорим голосом. 

— Так, але вже завершую, — повідомляю йому.

— Добре, бо я чекаю тебе на дворі.

— Чому? — щиро дивуюсь.

— Бо ми домовлялися про зустріч, — слова звучать надто награно.

— Я забув що це сьогодні. Може…

— Ніяких може. Виходь давай.

— Та ще папери маю підписати і йду, — так само дратуючись відповідаю і кидаю слухавку.

В кабінет якраз заходить Інна і кидає велику папку паперів. Кидає, бо не втримує таку вагу.

— Нащо так багато? — запитую невідомо кого.

— Не хвилюйтесь, — заспокоює дівчина, — я все прочитала. Можу коротко переказати, щоб ви не читали.

— І коли ти встигла? — кидаю на неї погляд. Вона вже зняла медичну шапочку з малюнком квітів бавовни і тепер видно її екстремально коротке каре. Інна задоволено всміхається на моє запитання.

— Давай так, — говорю, дивлячись в очі. — Ти покажеш мені де підписати, а завтра все розкажеш. Сьогодні вже втомлений, щоб думати. 

— Добре, — починає відкривати папку і показує, де поставити перший підпис.

Швидко креслю автографи один за одним, там де вона тицяє пальцем з коротким червоним нігтем.

— Сподіваюся там нічого такого. 

— Все як і обговорювалося раніше. Розкажу детальніше, — продовжує гортати сторінки. — Завтра, — додає.

— Мене вже рука болить стільки писати, — пробую жартувати. — Навіть після трьох-годинної операцію так не болить.

— Все, — показує місце на останній сторінці, даруючи мені свою усмішку.

— Дякую, — тулить до себе папку.

— Дякую, — проводжаю її поглядом.

Тоді швидко знімаю білий халат, беру свій портфель і поспішаю до друга.

***

В барі напівтемрява і гул відвідувачів. Але нас це не турбує, ми сидимо за столиком в кутку, подалі від всіх. Ілля сьорбає пиво і набирає в жменю фісташок.

Я зробив лише один ковток і сиджу, спостерігаючи як конденсат стікає вниз по кухлю. 

— Як день? — питає друг, лускаючи горіх.

— Як завжди. Напружений.

— Кажу ж, що треба більше відпочивати і розслаблятися.

— Дякую, — випалюю з сарказмом. — Ти дуже допоміг мені розслабитись, коли підіслав Софію.

— Боже, — він притуляє долоню до чола. — Я лише хотів допомогти тобі, друже. Зняти напругу, так сказати. Зняли? — змовницьки всміхається.

— Зняли, — відповідаю, добре розуміючи про що він. — А потім вона сказала, що одружена. 

— Ну як я міг цього не знати? — запитує сам в себе Ілля. — Я ж бачив її досьє. 

— Досьє? — зводжу брови.

— Я вже не пам'ятаю як це було. Та вона точно казала, що незаміжня.

— А що за справа? — прихиляюсь ближче до столика. 

— А, — махає рукою. — Побутова сварка. 

— Що? — перепитую дуже тихо і закочую очі. 

— Забий. Знайдемо тобі когось іншого. 

— Та дякую, не треба, — нарешті роблю другий ковток і відчуваю як щось тепле вдаряє в голову. Через те, що рідко вживаю алкоголь він починає діяти з першої краплини.

— Як це не треба? Після тої медсестрички вже стільки часу пройшло. Давай зараз когось підчепимо. 

Він починає вовтузитися в кріслі, оглядаючись навколо.

— Ілля, — відриваю його, — Я планую добре виспатись. Мені ще треба доповідь підготувати на конференцію. Ніяк не можу розпочати роботу над цим. А ще ця програма для пенсіонерів. 

— Так тим більше.

— Що, тим більше?

— Тобі потрібна муза, щоб написати свою доповідь. Може й тут одна знайдеться. 

Друг знову починає роззиратись і затримує погляд на молодій дівчині в білій облягаючій сукні. Він задоволено киває їй у слід. Я тим часом беру собі кілька фісташок і починаю гризти. 

— Мені потрібно поспати, — виправляю.

— Та коли це ти друже став таким скучним? Пам'ятаю, як ми тусили до ранку. Навіть коли ти пів життя у своєму медичному вчився. А як ходили в гори. З провідницями в поїзді як подружились, — сміється, — потім вони нас у своєму купе ще кілька разів безкоштовно возили.