Глава 4

Вікторія

— Вікторія, — каже свекруха, і я зовсім не дивуюсь, що так офіційно. 

Підходжу до неї, поки Тарас заносить торби.

— Мамо, — обіймаю її. 

Відсторонююсь і допомагаю чоловіку з сумками. 

— Я сам занесу. Ти краще мамі склянку води принеси.

— Гаразд, — поспішаю в кухню.

Повертаюсь зі склянкою води і простягаю жінці. Вона сидить на кріслі, щойно роззулась. У неї трохи зайва вага, що утруднює процес визування. Жінка полегшено видихає, коли нарешті відкладає взуття в сторону. Стає і бере воду. 

— Яка спека, — говорить, перш ніж осушити склянку. 

— Так, а зранку дощ падав, — нарешті подаю голос.

Жінка важко проходить кілька кроків вперед, оглядаючи своїм оцінюючим поглядом квартиру. Та не тільки квартиру, її погляд переходить на мене. Не соромлячись вона розглядає мій халатик.

— Це ти так по хаті ходиш? — питає невдоволено.

— Так, — знизую плечима, відчуваючи легку гіркоту.

— А що в тебе нема нормального одягу? — вона проходить в кухню і починає розпаковувати торби. Я підходжу до чоловіка і цілую його в щоку. 

— Що це так гарно пахне? — питає тихо. 

Усміхаюсь і хочу вже відповісти, що це мої парфуми, але він відходить від мене до кухонного стола.

— Ти спекла булочки, — його усмішка стає ще ширшою, коли він відгортає рушник.

Я спантеличено потираю скроню.

— Так, — знизую плечима. Обломчик вийшов.

Мама тим часом починає складати в холодильник домашні продукти. Молоко, яйця, зелень. Вона дуже пишається своїм господарством у селі, звідки Тарас родом. Добре, що воно надто далеко, інакше б кликала нас допомагати. 

— Можна би було трохи порядок тут зробити, — каже свекруха, — Ти ж і так нічого не робиш. 

— Я багато чого роблю, — обурююсь і підходжу до неї.

Допомагаю їй знайти місце на творог, замотаний в поліетиленовий пакет. 

— Сирнички зробиш Тарасу. Він любить, — пояснює.

— Я знаю, — говорю, зачиняючи двері холодильника.

— Я лише на кілька днів. Маю тут справи, — каже нарешті сідаючи за стіл.

— Може, ви голодні, мамо, чи зробити вам чаю?

— Та якого чаю, донечко, спека яка, — махає над лицем рукою наче віялом.

Решту вечора проходить в напрузі. Я накриваю вечерю для чоловіка і свекрухи, а сама лише на побігеньках, щоб подати то хліба, то води, то ще чогось. Добре що не голодна. Тарас лише й розказує про свою роботу, жаліється про затримку зарплати і ділиться своїми мріями про ремонт і нову машину.

— В нас і цьому ремонту нічого не бракує, — втручаюсь у розмову.

Вони обидвоє переводять на мене здивований погляд, ніби взагалі забули, що я тут є. А їжа на столі сама з'являється. 

— Слухай чоловіка, — неочікувано чую від свекрухи. То все-таки вони про мене не забули? — Він краще знає. Ти ж не розумієшся в ремонті і в машинах.

Я розумію лише одне, що краще б і не починала, тому мовчу. Жінка ще деякий час повчає мене, що і як я маю робити. А вона в нас краще знає, бо життя прожила. І взагалі, я ще молода й зелена. До цього мені не звикати. Радію лише, що не часто в гості приїжджає. 

Мама нарешті йде відпочивати з дороги і перед сном, і ми з Тарасом опиняємось на самоті у спальні. 

— Нарешті ми удвох і у мене для тебе сюрприз, — кажу чоловікові, щойно він зачиняє двері.

— І який це сюрприз? — схиляє зацікавлено голову.

Я розкриваю халатик і він спадає з мене, утворюючи шовкову калюжу біля ніг.

У Тараса як я і передбачала відвисає щелепа. За мить він струшує головою і підходить до мене. Я кидаюсь йому в обійми і тягнусь за поцілунком, але він… Він підхоплює з підлоги халат і вкриває мене.

— Що ти робиш? — дивлюсь на нього в подиві.

— Вдягнись. Ти що? А якщо мама зайде?

— Яка мама? Чого це вона буде заходити до нас у спальню? Я казала замок поставити.

Здаючись, дозволяю йому одягнути на мене халат. 

— Та відпусти, — кажу, нервово скидаючи його руки. У мене вже явно симптоми однієї небезпечної недуги. Щоправда, вона частіше зустрічається серед самотніх жінок.

— Що з тобою? — щиро дивується.

— Що з тобою? — кидаю злим тоном, прямуючи до шафи.

Нервово шукаю піжаму. Переодягаюсь.

Тарас виходить з кімнати, нічого не сказавши і на моїх очах з'являються сльози. Знала коли приїхати.  

Кладу білизну назад у торбинку. Пальці зачіпають картку і я витягаю її. Візитка чорна матова, дуже приємна на дотик. Дивлюсь на номер телефону. Єдине, що є на цій стороні. Перегорнувши на іншу, бачу тільки срібну маску-доміно. 

Оглядаюсь на закриті двері. Стискаю картку в руці і лягаю в ліжко, взявши з собою телефон. Набираю номер і чую замість гудків гарну класичну мелодію. Раптом вона обривається і приємний солодкий жіночий голос промовляє:

— Завтра ввечері о вісімнадцятій. Ресторан “ Чорний лебідь”.

Далі короткі гудки і тиша. 

Двері в спальню відчиняються і заходить Тарас. Я налякана випускаю з рук картку. Оглядаюсь і ніде її не бачу.

— Що це було? — питає чоловік, лягаючи в ліжко.

— Нічого, — кажу сторожко.

— Ти не знайшла іншого часу, як саме коли мама до нас в гості приїхала?

Ах він про це.

— Я просто скучила. У нас давно не було... 

— І так сильно вже припекло? — дивиться, округливши очі.

— Так, — відповідаю підвищеним тоном. — Я жінка, — говорю і сама замислююсь. А може в нього хтось є? Чи може чоловік так довго без сексу? Точно, в нього коханка.

— В тебе коханка, — озвучую свої підозри.

Тарас побілів на лиці. Розвертається до мене.

— Що? Як ти могла таке подумати? — лунає розлюченим тоном.

— Бо ти… охолов до мене. Я тебе більше не приваблюю? — кажу, а голос стає високим і тремтить. 

— Ти мене приваблюєш, — каже спокійно. — Ще й як. Я просто задовбуюсь на тій сраній роботі.