Глава 1

Вікторія

— Ви шукаєте щось спокусливе для особливої ночі? — голос жінки вириває з роздумів.

— Ні, — здригаюсь і вішаю назад мереживний комплект, так що весь стелаж здригається. 

— Мені потрібно щось практичне… На кожен день.

Переводжу погляд на консультантку. Вражає її елегантність. Попри поважний вік, вона сяє молодістю. Трохи посивіле волосся акуратно зібране в пучок. Бежева шовкова блуза підкреслює білосніжну аристократичну шию. З легким макіяжем, зморшки аж ніяк не псували її обличчя, а навпаки прикрашали.

— Тоді прошу за мною, — вона граційно розвертається на невисоких підборах і прямує в протилежний бік крамниці. 

Я заправляю пасмо за вухо і, притискаючи сумку до плеча, йду за нею. Скоса поглядаю на вишукані і надто відверті бюстгалтери з сіточки і трусики танга. 

— Ось ці трусики і цей топ чудово підійдуть під будь-який одяг, — вона усміхається, виструнчивши шию і тримає на вішаку комплект бежевої спідньої білизни. Він злегка погойдується, коли я на нього дивлюся. Схоже пауза її збентежує, бо вона звертається до мене: 

— Ви впевнені, що не хочете приміряти цей комплект? — її погляд разом з трохи гострим і кирпатим носиком вказує на відділ, який ми щойно покинули. — Ваш чоловік точно би оцінив. Уявіть як він втомлений приходить з роботи, а тут ви знімаєте халатик, а на вас лише наш чудовий набір “Спокуса”.

Підбадьорююча усмішка з'являється на її обличчі, але я струшую з себе свої фантазії і кажу:

— Дякую, я візьму це, — тягну руки до бежевої білизни.

Здається, вона розчаровано видихає.

Я поправляю свої окуляри і ми прямуємо до каси.    

***

Вдома готую вечерю, підспівуючи вокалістці, що звучить на радіо. Витягаю гарячий пиріг з духовки і кладу на стільницю. Знімаю прихватки і посміхаюсь, споглядаючи свій кулінарний шедевр. Тарас любить мої пироги. Чую, як відчиняються двері й, на ходу знімаючи фартух, біжу до нього.

— Привіт, любий, — цілую в щоку. 

Хмурюся, коли бачу його невдоволене обличчя. 

— Замучений дуже. Сьогодні просто дупа, — каже, коли я беру його сумку і допомагаю зняти куртку. Дивлюсь, як він знімає черевики.

— Голодний? — питаю. Вирішую не зачіпати тему роботи, щоб зайвий раз не засмучувати його і щоб вдома він міг відпочити.  

Йде до кухні, потираючи голову.

— Знову ти свою тарандайку слухаєш, — каже, сідаючи за стіл.

— Я люблю дідусеве радіо. Це спогади про них. 

Ця квартира дісталась мені в спадок від бабусі і дідуся. Я досі пам'ятаю, як дідо ловив хвилі і ми разом слухали передачі, поки бабуся ліпила пиріжки. А потім ми всі ними ласували. Хоч ми вже зробили невеличкий ремонт — на що грошей вистачило, — та радіо я вирішила залишити. Тим більше воно справне і я люблю слухати музику, поки готую. А на кухні я проводжу дуже багато часу. Тарас в мене любить добре поїсти. Йому подавай і перше і друге і компот. А я більше щось легке люблю, тож собі ще й салатики різні готую. А потім ще й посуд треба помити. Ех.

— Чуєш? — вириває з роздумів голос чоловіка.

— Що? — дивуюсь.

— Їсти даш? — питає роздратовано.

— Так, так. Вже даю.  

Я швиденько накладаю йому на тарілку голубці, поливаю підливою і ставлю перед ним. Стою над ним, а він дивиться на мене круглими очима, наче цуценя в німому проханні.

— Ой, — спохвачуюсь, розвертаюсь і дістаю з шухляди прибори. 

Тарас бере виделку і починає трапезу. Я за той час запарюю для нього чай і нарізаю пиріг.

— На десерт твій фірмовий вишневий пиріг? — дивиться на шматок.

— Так, вирішила тобі приготувати. Знаю, як ти його любиш.

— Дякую, — вдоволено посміхається.

— Ще щось дати? — питаю, кладучи долоні на його плечі.

— Хліба шматок хліба і скрути свою тарандайку. 

Виконую прохання і теж сідаю за стіл. 

— Тарасе-е, — протягую.

— Шо? — каже, жуючи.

— В нас вже сміття багато назбиралось. Винесеш?  

Бачу його невдоволений вираз і застигаю в очікуванні. 

— Добре, — погоджується неохоче. 

Він доїдає пиріг і облизує пальчики.

— Ще шматок? — дивлюсь через плече, тримаючи руки в раковині. 

— Пізніше, — відкидається на спинку крісла і плескає долонею по своєму округлому животі.

І коли це він встиг так змінитися? Адже був таким струнким, коли я його брала. Тобто, коли ми одружувалися. Точно, Тарас дуже любив спорт. Він бігав і на брусах тренувався. А зараз що? Каже, що часу немає. Може й так. Та й я певно змінилася. За сім років шлюбу багато сталося. Та головне, що ми разом.

Домиваю тарілку і витираю руки.

— Покладу сміття біля дверей, — кажу, зав'язуючи пакет. — Це окремо покладеш. Це пластик. А це папір, теж окремо, — демонструю різні пакети.

— Боже, вона ще й сортує, — він відривається від телефона, — Та вони однаково його на одну купу вивозять.

— Та воно ж на переробку піде, — обурююсь.

— Слухай, я щось так втомився. Давай завтра винесу, — дивиться з якоюсь такою відразою, ніби я його попросила не винести це сміття, а з'їсти.

— Та нічого, я сама винесу. Іди відпочивай.

Він лише киває і йде в спальню. Я накидаю на себе першу ліпшу куртку, яка виявляється чоловіковою олімпійкою і виходжу з квартири з трьома пакетами. 

Будинок в нас старий, ліфта немає. А ми живемо на останньому п'ятому поверсі. І чим вам не спорт? Тож доводиться тренувати мʼязи на ногах.

Чую скавуління, коли спускаюсь на четвертий і переді мною з'являється прекрасне кудлате створіння з довгим носом. Коллі на кличку Тася обнюхує мої руки своїм мокрим носом.

Ставлю пакети, щоб змогти погладити її.

— Тася, моя маленька. — Хоч вона мені мало не до пояса. — Дівчинка моя. — Гладжу її довгу шерсть.

За кілька секунд з'являється і господар.

— Добрий вечір, Теодоре Опанасовичу, — вітаюся.