Розділ 42

— Прекрасне зілля! — я підняла на світло флакон з ідеально приготованою темно-помаранчевою рідиною. — Не сумнівалася у вас, студенте Колі.

Оскільки мій улюблений третій курс був на заняттях, я вирішила використати своє «вікно», щоб підготувати Джейка до турніру. Індивідуальний урок здався мені найкращим рішенням. Звісно, було б добре залучити й Олівію, але відпрошувати її у Майкла — задоволення сумнівне. Тільки Хаос знає, що коїться в голові цього чоловіка і яку ціну він заломить наступного разу.

Смаглявий хлопець густо почервонів. Зілля зміни подоби, яке зазвичай вивчають лише на третьому курсі, вдалося йому з першої спроби.

— Дякую... це все завдяки вам, викладачко Бенет. Ви мене надихаєте, — промовив він із придихом.

Останнє було явно зайвим.

— Студенте Колі... — я застережливо глянула йому в очі.

— Я знаю, викладачко Бенет. Ви ніколи не переступите межу. Але за два роки я закінчу академію і перестану бути вашим студентом, — він зробив крок назустріч, скорочуючи дистанцію.

— Не варто зациклюватися на мріях і забувати про реальне життя, — я вдала, ніби не помічаю його наближення, і повернулася до столу.

— Викладачко Бенет... — зненацька він накрив мою долоню своєю. Дотик був таким ніжним, що я ледь його відчула.

— Не ускладнюйте ситуацію, Джейку, — повільно промовила я, забираючи руку. — Між нами нічого не може бути. Не живіть ілюзіями.

На жаль, люди так влаштовані: вони обожнюють створювати проблеми там, де їх немає, особливо коли дарують серце тим, хто не може відповісти взаємністю.

— Я зрозумів, — тихо кивнув він. За кілька секунд я почула, як двері кабінету спочатку відчинилися, а потім м'яко клацнули, зачиняючись за ним.

Часто серце обирає найскладніший шлях. Я не хотіла завдавати Джейку болю, але давати надію чи ігнорувати його почуття було б підло. Він мав знати правду, особливо якщо нам доведеться працювати пліч-о-пліч.

— Ось тут це сталося, — після занять студенти привели мене в провулок, де панували гори сміття та запах вогкості.

Я обережно пройшлася вздовж стін, намагаючись не розбудити безхатька в брудному одязі, який мирно сопів, обіймаючи коробку з-під піци.

— Ану киш звідси! — гаркнув Ян Теренс. Чоловік підскочив, наче вжалений, і накивав п'ятами.

— Ну навіщо ти так? — я докірливо глянула на Яна, продовжуючи обмацувати шорстку кладку стін. Теренс лише зухвало хмикнув.

Я відчувала відлуння магії: Хаос, Смерть, Доля. Але це не доводило присутність демона.

— Яку магію ви використовували? — я повернулася до Яна. — Тільки без брехні.

— Хаос, — коротко відповів він.

— Навіть якщо я вам вірю, ми не зможемо довести, що тут був хтось сторонній, — я знизала плечима.

— А цілитель Тукрокс? — подала голос Ліліана. — Світлі маги — емпати, вони відчувають залишкові енергії. Можна попросити його «відсканувати» мене.

Це була слушна думка. Я пам’ятала, як Тукрокс миттєво визначив на мені слід Хаосу, ледь торкнувшись шкіри.

— Або ж вони запідозрять, що це я її вдарив, — кинув Теренс із показною байдужістю, хоча всередині його явно гризла тривога.

— Ми доведемо, що це не ти! — Ліліана підбадьорливо всміхнулася хлопцю.

— Я ж казав, — пролунав за нашими спинами голос, який я воліла б ніколи не чути. — Злочинець завжди повертається на місце злочину.

— Заступнику Грін, що ви тут забули? — я звела брови.

— Проходив повз, — буркнув він. — Але бачу, наставниця третього курсу вирішила особисто повторити вчорашній забіг по барах.

— У вас завжди знайдеться щось гидке напоготові, чи не так? — мені хотілося роздряпати йому обличчя, але я видавила свою фірмову посмішку.

— Принаймні, я не вірю в казки студентів про те, що вони не п’ють. Особливо з такою наставницею.

— Заступнику Грін, попрошу виявляти повагу до викладачки Бенет, — зненацька втрутився Георг Колвіл. Артур нахмурився ще сильніше. Звідки в нашого старости взялося стільки сміливості?

— Колвіл, ти забуваєшся, — оскалився Артур. Його губи сіпнулися в небезпечному застереженні.

— Ми ні в якому разі не хотіли вам докоряти, — Ліліана заступила Георга, виходячи вперед. — Тільки просимо вас вибачитися за свої слова перед нашою викладачкою.

Очі Артура округлилися від такого зухвальства.

— Що?! — перепитав він, підвищивши тон. — Вибачитися за те, що ваша наставниця — легковажна відьма, яка замість підготовки до лекцій вештається закладами?

Я відчула, як на моєму обличчі розтягується переможна посмішка. Він почав виправдовуватися, а отже — слова студентів його зачепили.

— Так-так, дуже цінне зауваження, заступнику, — я підійшла до нього майже впритул. Артур був на дві голови вищим, тож мені довелося закинути голову, напруживши м'язи шиї. — Але повірте: мені абсолютно байдуже, що ви про мене думаєте.

Невже він сподівався, що його хамство залишиться безкарним? Артур лише смикнув бровою.

— Ну і нехай, — кинув він і різко розвернувся, збираючись піти.

І це все? Битва виграна так легко? Я дивилася йому в спину, не приховуючи задоволення. Але раптом...

Плеск. Плеск.

Хтось повільно й розмірено аплодував. На частку секунди я відчула гостре поколювання в районі серця. Моє внутрішнє чуття закричало: нічого доброго це не віщує.