Розділ 39

— Проходьте, викладачко Бенет, — промовив ректор, поки я в заціпенінні стояла на порозі.

Жінка неймовірної вроди в білосніжному костюмі відклала книгу й підняла на мене сірі очі. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з подіуму: ідеальне каштанове волосся спадало на плечі та відкрите декольте. Жінка оцінювально, навіть не приховуючи зверхності, зміряла мене поглядом з голови до ніг. Її вираз обличчя видавав зацікавленість, а пухкі губи були ледь розслаблені в напівусмішці.

— Наомі Теренс, — представилася вона й простягнула руку з довгими аристократичними пальцями та чорним манікюром. — А ви викладачка Бенет?

Я стримано потиснула її холодну долоню й кивнула. Перша думка: це мачуха Яна, адже вона виглядала максимум на п’ять років старшою за мене.

— Оліван Теренс, — почувcя збоку сухий голос.

Я повільно повернулася й побачила темношкірого чоловіка. Він ніби зливався з темною стіною; його погляд був втомленим, але сповненим величі. Чорне волосся та глибокі очі додавали його образу моторошного шарму. Я намагалася розгледіти хоч якісь ознаки старіння. Йому мало бути за сорок. Проте переді мною стояв чоловік, що виглядав занадто молодим як для батька двадцятирічного сина.

— Не сприйміть за грубість, — я перевела погляд з одного на іншого. — Ким ви доводитеся студенту Теренсу?

— Яка ж це грубість, — махнула рукою Наомі. — Це комплімент. Ми рідні батьки Яна.

«Або в них купа ботоксу, або тут замішані демони», — промайнуло в голові.

— Я б на вашому місці також задумалася про збереження молодості, — жінка всміхнулася своїми ідеальними губами. — Ви в такому віці, коли зморшки саме починають з’являтися.

— Старість — не привід для сорому, — відказала я на її нетактовність. Тепер стало зрозуміло, чиї гени успадкував Ян.

Оліван Теренс прочистив горло, перехоплюючи ініціативу:

— Ви хотіли нас бачити.

— Так, звісно. — Я сіла в крісло в кутку, де зазвичай сидів Майкл. Звідти відкривався найкращий огляд на кабінет.

Ці люди викликали в мені тривогу, але, відкинувши зайві думки, я почала розмову:

— Мене турбує магія Яна. Точніше те, що він використовує чужорідну силу.

Батьки переглянулися.

— Він комусь зашкодив? — уточнив Оліван.

Практично — ні. Але теоретично, якби мій резерв вичерпався, я могла б загинути на полігоні разом зі студентами, а Олівія назавжди застрягла б у підземному світі.

— Викладачко Бенет, — мовила мати Яна, розриваючи незручну паузу. — Ви взагалі знаєте, хто ми?

Це прозвучало як прихована погроза. Я нервово ковтнула слину.

— Ні. Це має стосунок до магії вашого сина?

— Безпосередній, — відчеканив Оліван. — Ми ті, кого в народі називають «мисливцями за силами». Ми торгуємо енергією демонів.

— Як це можливо? — вирвалося в мене.

На мій подив, відповів ректор:

— Це як звичайне полювання. Тільки вони не вбивають демонів, а витягують їхню силу для власного вжитку.

«Не вбивають? Тобто катують і грабують? Чим вони кращі за демонів?» Хоча це й не було заборонено законом, така практика здавалася мені занадто жорстокою.

— Усе правильно, ректоре Старк, — кивнув Оліван. — Тому ми, на прохання нашого повнолітнього сина, — він навмисно наголосив на віці Яна, — надали йому сили Хаосу.

— І Ян продемонстрував прекрасний результат, — додала Наомі.

Аж занадто прекрасний. Я зрозуміла, що проти їхніх фактів у мене лише безпідставні звинувачення. Ніхто не доведе, що Ян підлив мені зілля покори, і ніхто не звинуватить його у посередництві з демонами, хіба що Олівія дасть свідчення, але я сумнівалася, що вона піде проти колишнього друга.

Я нервово торкнулася змії на руці, прихованої рукавом червоної сорочки.

— А тепер ми хочемо поговорити про вас, викладачко, — фальшиво посміхнулася Наомі. — Почнемо з того, що ви позбавили студентів вихідного, а закінчимо тим, що змусили їх пити зілля сумнівної якості. Це вже не кажучи про вашу появу на першому занятті у стані сп’яніння.

Моєму обуренню не було меж. Слова застрягли в горлі, перемішуючись із нецензурною лайкою.

«Не раджу з нами гратися, дівчинко. Це призведе до жертв, повір!» — раптом пролунав голос жінки прямо в моїй голові, змусивши мене заціпеніти. Невже я щойно нажила собі смертельних ворогів?

— Люба, ну навіщо так гостро, — несподівано втрутився Оліван, сідаючи поруч із дружиною. — Викладачка Бенет через свій вік ще не вміє поводитися зі студентами. Нею керують амбіції.

Амбіції? Те, що я витягла студентку з того світу через їхнього сина — це амбіції? Чи те, що він ледь не вбив усіх на полігоні?

На моє здивування, ректор Алан Старк підвівся, спершись руками на стіл. Він чітко дав зрозуміти, хто тут господар:

— Можливо, у викладачки Бенет ще немає великого досвіду, — почав він, дивлячись на подружжя Теренс. — Проте вона чудово справляється. Її лекції відвідують із величезним задоволенням, першокурсники самі просять про додаткові заняття, не кажучи вже про те, що вона врятувала двох дівчат із підземного світу.

— А хто ж їх туди затягнув? — уїдливо кинула Наомі.

— Демон, — відрізав Старк. — І, випереджаючи ваше питання: студенти самі просили наставницю отримати дозвіл на відвідування лісу. Оскільки вони, як ви вірно зауважили, повнолітні, то мають право на власні рішення. Їх було проінформовано про всі ризики.

Моя внутрішня посмішка стала майже відчутною. Обличчя батьків Яна витягнулися від невдоволення.

— Якщо це все, — підсумував ректор, — прошу залишити мене з моєю співробітницею тет-а-тет.

Вони одночасно попрощалися й поспіхом покинули кабінет. Двері зачинилися. Я сиділа, вчепившись нігтями в підлокітники крісла. Чого захоче ректор за такий захист?

— Наступного разу готуйте беззаперечні докази, викладачко Бенет, — Алан кинув на мене суворий погляд і активував артефакт тиші — маленьку шкатулку на столі.

— Дякую, — тихо промовила я. — За те, що заступилися.

— Це дрібниці, — він махнув рукою. — Саме тому я доручив Гріну та Ардену стежити за цим студентом, щоб мати підстави для звинувачення. І ви молодець, що не показали мітку. Ці люди перекрутили б усе проти вас. А так вони переконалися, що вам нічого не відомо.