Розділ 39

- Проходьте, викладачко Бенет, - промовив до мене ректор, поки я з оціпенніням стояла у дверях. 

Жінка неймовірної краси в білому наче сніг костюмі опустила книгу та підняла сірі очі до мене. Вона виглядала наче щойно зійшла з подіуму. Ідеальне довге каштанове волосся спадало на плечі та відкрите декольте жінки. Вона оцінююче  та навіть не соромлячись глянула на мене зверху до низу.  Її погляд був зацікавленим, а пухкі губи розслабленими.

- Наомі Теренс, - представила вона сама себе та простягнула руку з довгими, як в аристократок пальцями та нафорбованими нігтями в чорний колір. - А ви викладачка Бенет?!

Я легко пожала її холодну руку та кивнула. 

Перша моя думка була, що це мачуха Яна Теренса, бо жінка виглядала ну максимум на років пʼять старшою за мене. 

- Оліван Теренс, - почула я збоку голос чоловіка, який сухо представився. 

Я повільно повернулась та побачила чорношкірого чоловіка, який здається злився з темною стіною, його погляд був стомленим, але водночас величним. Темне волосся та такі ж очі ще більше додавало моторошного шарму чоловікові.

Я намагалась побачити хоч якісь ознаки старіння, адже йому має бути більше сорока. Але бачила перед собою доволі молодого чоловіка, як для того в кого є двадцяти однорічний син. 

- Не сприйміть за грубість, - перевела погляд з одного на іншу. - Ким ви приходитесь студенту Теренсу?

- Яка ж це грубість, - махнула рукою Наомі. - Це комплімент. Ми рідні батьки Яна Теренса. 

Або в них купу ботоксу, або тут замішані демони. 

- Я б на вашому місці також почала задумуватись про замороження молодості, - жінка посміхнулась своїми ідеальним губами. - Ви в такому віці, коли зморшки саме починають зʼявлятись.

- Старість не привід для сорому, - відповіла на її нетактовність. Тепер зрозуміло чиї гени має Ян. 

Оліван Теренс прокашлявся. 

- Ви хотіли нас бачити, - перемкнув він на себе погляди.

- Так звісно, - я сіла на крісло в правому кутку де зазвичай сидів Майкл. Дійсно гарне місце де кут огляду на весь кабінет. 

Чомусь ці люди вмикали внутрішню тривогу всередині та відкинувши всі думки я почала розмову. 

- Мене турбує магія Яна, точніше те що він використуває не рідну магію. 

Батьки переглянулись. 

- Він комусь нашкодив? - уточнив Оліван. 

Чисто практично то ні, але ж теоритично, якби мій резерв магії був на нулі, я б могла померти на полігоні, а зі мною й студенти, а Олівія би назавжди застрягла у підземному світі. 

- Викладачко Бенет, - мовила матір Яна, розвіюючи не зручну паузу. - Ви знаєте хто ми? 

А це прозвучало загрозливо. 

Я нервово зглитнула. 

- Ні, - коротко відповіла та уточнила. - Це має якесь відношення до магії Яна? 

- Безпосереднє, - промовив Оліван. - Ми ті кого в народі називають мисливці за силами. Іншими словами ми торгуємо силами демонів. 

- Як це можливо? - вирвалось в мене перше про що подумала. 

На мій подив відповів мені ректор. 

- Це як звичайні мисливці, тільки вони не вбивають демонів, а забирають їхні сили для власного користування. 

Не вбивають? Тобто вони їх мучають та крадуть сили? Чим вони кращі за демонів? Хоча, як я розумію, таке дійство законом не заборонено. Але на мою думку це занадто кровожерливо. 

- Все вірно ректора Старк, - махнув Оліван. - Тому ми на прохання нашого повнолітнього сина, - він спеціально натякнув на вік Яна. - Надали йому сили Хаоса. 

- Та Ян показав прекрасний результат, - закінчила Наомі. 

Навіть занадто. 

Я зрозуміла, що на їх факти в мене є лиш  безпідставні обвинувачення. Ніхто не докаже, що Ян підляв мені зілля покори та ніхто не зможе обвинуватити його в посередництві передачі жінок демонам, хіба що втягнути в це Олівію, та я не впевнена, що дівчина свідчитиме проти колишнього друга.

Я нервово торкнулась змії на руці, яку прикрила рукавом червоної сорочки. 

- Тепер ми хочемо поговорити про вас, викладачко, - фальшиво посміхнулась матір Яна. - Почнемо з того, що ви забрали вихідний у студентів, а закінчимо тим, що заставили пити зілля сумнівної якості, це вже не говорячи про те, що на перше заняття прийшли після алкогольного сп’яніня. 

Моєму обуренню не було меж, я хотіла щось сказати тільки мої думки всі переплуталися з ненормативною лексикою. 

«Не раджу з нами гратись, дівчинко, це призведе до жертв, повір!» - загрозливо прозвучав голос жінки в моїй голові, що заставило мене закрити рот. Невже я почала наживати собі ворогів?

- Люба, ну не потрібно так, - зненацька вліз в розмову Оліван та сів біля дружини. - Викладачка Бенет в силу свого віку, ще не знає, як поводитись зі студентами. Нею керують амбіції. 

Амбіції? Те що я витягла з того світу, студентку через їхнього сина, це амбіції? Чи те що він мало не вбив майже усіх присутніх на полігоні, це амбіції?