Розділ 31

Ми вистрибнули — у прямому сенсі цього слова — з колодязя Хаосу.

— Хіба магія Долі не заблокувала доступ до колодязя? — запитала я вголос, щойно вибравшись із обіймів Майкла.

— Я її нейтралізував, — коротко відповів він, проводячи долонею над отвором. Поверхня колодязя знову замерехтіла тьмяним світлом.

В голові роїлися питання. Як він це зробив? Він знає мову демонів, володіє світлою магією, а тепер ще й знімає печатки Долі... Хто він такий насправді?

— Скажи мені, будь ласка, якого демона ти твориш? — Майкл різко перехопив мою руку, розглядаючи мітку змії. — Ти ж не наївна дівка і не дурепа! Навіщо ти це зробила? Я ж просив: не лізь у справи Хаосу!

Оце вичитав... Мені варто повчитися у нього такій суворості, наставництво іноді потребує подібної «встряски». Хоча, чесно кажучи, до моєї бабусі йому ще далеко. Я нервово хмикнула.

— Сподіваюся, ти завжди будеш поруч, щоб мене рятувати, — сухо кинула я.

Майкла ніби струмом прошибло. Він завмер, вдивляючись у моє обличчя.

— Каро! Що в тебе в голові?

— Ти, — чесно відповіла я, зустрівшись із його приголомшеним поглядом. — Твоя магія дивна, Майкле. Як і ти сам.

— Саме тому все, що було, має лишатися в секреті, — він знову став серйозним, навіть жорстким. — Ти ж вмієш зберігати таємниці?!

Це було не запитання, а ствердження. Мені залишилося лише кивнути. Я не збиралася ні з ким це обговорювати, але вирішила розібратися самотужки. І першим ділом треба буде випитати щось у Тукрокса — судячи з усього, вони з Майклом знайомі давно.

— Йдемо в академію? — запитала я, готуючись до довгої прогулянки через ліс.

Над обрієм нарешті піднімалося сонце, яке рідко показувалося останнього тижня. Грайливі промені пробивалися крізь сплетіння ліан, виблискуючи у сіро-чорному волоссі Майкла та в його глибоких очах.

— Ні, — розвіяв він мої мрії про відпочинок. — Твоя пристрасть до пригод ні до чого доброго не приведе. Отже, ми йдемо вчитися хоча б мінімального самозахисту.

Така опіка після тижня ігнорування мене здивувала.

— Я хочу спати, — чесно зізналася я. У Підземному світі я майже не стуляла очей, якщо не рахувати того дивного заціпеніння у в’язниці.

— На втомі гартується сила, — відрізав він без тіні жалю.

— Хто таке придумав? — фиркнула.

— Я, — гордо заявив він, і на його обличчі знову з’явилася та сама знущальна усмішка. — Тим паче ти сама наполягала на індивідуальних тренуваннях.

— Не на світанку! — пробубнила я, приречено поплентавшись за бойовим магом.

Куди ми йшли — я не питала. Плювати, де саме наді мною будуть знущатися, аби тільки швидше повернутися до свого ліжечка. Майкл ішов попереду, щось наспівуючи собі під ніс. Здавалося, це не він щойно вбив двох демонів і викрав мене з Підземелля. Я намагалася триматися на відстані. Говорити не хотілося — та й про що? Про те, ким він є насправді? Він ясно дав зрозуміти, що не розкаже.

Проминувши пожовклі дерева, ми опинилися біля озера. Його поверхню вкривала Німфея — водяна лілія яскравого фіолетового кольору. Рідкісна рослина, яку іноді використовують у зіллях. Вона любить тепло, і те, що лілії розцвіли в середині вересня, означало, що вода тут незвичайно тепла, а сама місцина — магічна. Трава навколо була ще соковито-зеленою, лише де-не-де виднілося золоте листя.

В таких місцях варто влаштовувати побачення, а не бойові тренування.

Майкл різко зупинився й розвернувся до мене. Він стояв надто близько — ближче, ніж дозволяли правила пристойності. Раптовим рухом він притягнув мене до себе.

Його губи владно накрили мої. Поцілунок був жадібним, майже грубим.

Я не розгубилася й щосили вкусила його за губу. Майкл миттєво відсахнувся. Користуючись моментом, я замахнулася правою рукою і вліпила йому такого ляпаса, що його щока вмить почервоніла, а моя власна долоня заніміла від удару.

— Що за нахабство?! — вигукнула я, дивлячись на нього очима, повними люті.

— Сама ж хотіла побачення, — відповів він незворушно.

Звідки він знає, про що я подумала хвилину тому? Майкл лише задоволено хмикнув.

— Навіщо ти це зробив? — я не зводила з нього розгніваного погляду.

— Перевірив, чи не залишилося на тобі демонської магії, — відказав він, підходячи до води.

Майкл присів біля берега, набрав у пригорщі води й умився, намагаючись відтерти плями крові з одягу.

«Треба ж, який удар правою», — пролунав його голос у моїй голові, хоча губи мага не ворухнулися.

Схоже, це місце має особливий вплив на свідомість: ми чуємо думки одне одного. 

Я присіла поруч, розглядаючи фіолетові квіти, і зірвала кілька Німфей. Сучасні відьми часто недооцінюють цю рослину, але наші пращури приписували їй нечувану силу, створюючи з пелюсток обереги. Цікаво, чи вижила б вона в кімнаті, як вазон? Німфея була напрочуд гарною і прикрасила б будь-який інтер’єр.

Чому він привів мене саме сюди?

— Щоб зрозуміти твою тактику бою... ну, і тут просто гарно, — він повернувся до мене, підтверджуючи мої здогадки про озеро. — Це озеро називається «Діана». Його створив Хаос, але Доля внесла свої корективи.

Магія Долі та Хаосу... Я знову озирнулася. Ім’я Діана здалося мені дивно знайомим.

«Прокляття!» — подумки вилаявся Майкл, вириваючи мене зі спогадів про сон. Бойовий маг витер губи рукавом, наче на них залишилося щось огидне. «Звідки ця світла магія на її губах? Вона що, з Тукроксом цілувалася? Чи з Ліліаною?» — його думки зазвучали лукаво, а на обличчі з’явилася глузлива посмішка.

— Навіть не смій собі такого уявляти! — фиркнула я, нагородивши його грізним поглядом.

Це ж треба: двоє нахаб силоміць мене цілували, а я тепер ще й виправдовуватися маю?

— Та не маєш, — відповів він, скривившись. — Не завжди виходить контролювати потік думок.

Ох, як я його розумію... Я й сама тільки те й робила, що намагалася про нього не думати. Він був занадто складною та цікавою особистістю, не кажучи вже про його незрозумілу магію.