Розділ 30

Король демонів міцно тримав мене за руку, поки дівчат виводили із замку. Я стежила за ними поглядом, доки остання тінь не зникла за важкими дверима.

— Ти ж обіцяєш? — я з надією поглянула на Асмодея. — Обіцяєш, що вони без перешкод повернуться в наземний світ?

— Обіцяю, — кивнув він.

Щойно слово злетіло з його вуст, моя магія вплелася в повітря, зв’язуючи його непорушною обітницею. Такі закляття працюють лише тоді, коли виголошено слова «обіцяю» або «клянусь».

— Розумна відьмочка, — він миттєво відчув пута моєї сили. — Але навіщо вони мені, коли в мене є ти?

Мене накрила хвиля відчаю, сильніша за все, що я відчувала раніше. Уява малювала жахливі картини мого майбутнього як живого інкубатора для монстрів. Якщо дівчата не знайдуть допомоги, я залишуся тут назавжди. А таку долю не побажаєш і ворогу.

«Зате поживу з татком», — нервово хихикнула я про себе, від чого Король знову здивовано глянув на мене своїми світлими очима.

— Ти можеш оселитися в моїй кімнаті, — він знову перейшов на цей нестерпно милий тон, ніби я була не бранкою, а його гостею. — Я не наполягаю, але…

— Це дуже люб'язно з твого боку, — сухо відказала я. Проводити тут ночі я точно не збиралася.

— Я хочу, щоб тобі було комфортно, — він власницьким жестом поклав руку мені на талію.

«Комфортно мені було вдома, у власному ліжку. А тут я — полонянка».

— Це навряд чи можливо, — тихо прошепотіла я.

Я намагалася зберігати тверезий розум і не дозволяти йому знову запудрити мені мізки своїми чарами. Зараз мене цікавили лише два в’язні, які знали про цей світ більше, ніж я.

— Хто ті двоє у в’язниці? — я вирішила спрямувати розмову в корисне русло. — Чому вони там?

— Ти така норовлива, — він усміхнувся, явно насолоджуючись моїм опором.

— Якщо я тепер фаворитка Короля, нам потрібні бодай якісь теми для обговорення, — я змусила себе всміхнутися, але в очі йому намагалася не дивитися.

— Після першої ночі ти захочеш лише продовження, — він нахилився й обпік мою щоку гарячим поцілунком. Шкіру ніби припекло вогнем, і на мить мені знову захотілося піддатися.

Він намагався підкорити мою волю, але, дорогенький, не на ту напав. Я виставила руку й м’яко, але рішуче відсторонилася.

— І як тобі це вдається? — здався він, розуміючи, що я чиню опір його маніпуляціям. І під моє мовчання, все ж вирішив відповісти на запитання. — Один із них сидить там довше, ніж я живу на світі, а мені вже тисяча років. Інший... інший зрадив мене двадцять сім років тому. Він мав знайти сильну відьму для потомства, але натомість закохався і залишився з нею. Відтоді ми намагаємося не вербувати відьом, але ти — особливий випадок.

Він поцілував мою руку. Я не здригнулася, і він продовжував:

— Він був напівдемоном, але через ту відьму втратив рештки людяності. Наскільки я знаю, жінка несла прокляття «чорної вдови».

— А можна... повернути людяність? — моє питання було ризикованим, але я не могла покинути надію врятувати батька.

— Каро, Каро, — він співчутливо похитав попелястою головою. — Це все одно що намагатися відростити відрубану руку.

Ці слова вщент розбили мої сподівання.

— З огляду на те, що ти демон... ти не брешеш мені? — я нахмурилася й нарешті наважилася зазирнути йому в очі.

— А з огляду на те, що ти — рятівниця, ти не збираєшся його витягнути? — він грайливо підняв брови.

«Рятівниця». Це слово звучало дивно. Я ніколи не вважала себе героїнею.

— Каро, запам’ятай на все життя: всіх не врятуєш, — додав він із несподіваною ноткою суму в голосі. Цікаво, яка історія ховалася за цією печаллю?

Вжух!

Різкий звук розсіченого повітря пролунав за дверима. Ми з Королем одночасно здригнулися. Він міцніше стиснув мою талію — схоже, він теж не очікував гостей.

Важкі сталеві двері розчинилися з гуркотом. Перед нами стояв чоловік. У кожній руці він тримав по відрубаній голові демонів-охоронців. Його форма була залита темно-червоною кров’ю, а погляд був настільки крижаним, що мені стало не по собі. Я розуміла, що він прийшов за мною, але замість полегшення відчула клубок страху в горлі.

Невже я ще тиждень тому цілувалася з ним?

Це був Майкл Арден. Він виглядав абсолютно незворушним, ніби розправа над демонами була для нього буденною справою. Асмодей заціпенів, його рука на моїй талії здригнулася.

Я знала, що Майкл сильний бойовий маг, але вбити двох вищих демонів за кілька секунд... це було за межами людських можливостей. Я пам’ятала, як Артур ледь здолав одного, завдавши п'ять точних ударів.

— Хтось казав, що ніколи не повернеться, — заговорив Асмодей мовою демонів.

— Не ту відьму ти обрав, — Майкл відкинув голови вбік і витер закривавлені руки об штани.

— Кара сама погодилася, — Асмодей ніжно провів пальцем по татуюванню на моїй руці.

Майкл опустив погляд на чорну змійку, що обплітала моє передпліччя, і я почула, як заскрипіли його зуби.

Одним блискавичним рухом він опинився поруч. Зі швидкістю, яку неможливо було встежити оком, він відштовхнув Асмодея, вириваючи мене з його обіймів. Не втримавшись на ногах, я дуже болісно приземлилася на підлогу.

Майкл схопив Короля демонів за горло й прошепотів йому тим самим механічним голосом «робота»:

— Кара — не твоя здобич!

Я впала в заціпеніння. Майкл знає демонську мову? Я розуміла її, бо сама мала темне коріння, але Майкл... він же не може бути...

— Вона твоя… — Асмодей намагався щось вихрипіти демонською, але не зміг. Проте на його обличчі, попри багряний відлив від задухи, з’явилася переможна посмішка.

Майкл відкинув його, наче непотрібну ганчірку, і простягнув мені руку. Ту саму руку, яка секунду тому ледь не розчавила горло Королю Підземелля.

Хто він такий? Бойовий маг? Маг Смерті? Демон? Чи, може... сам Творець?

— Ще побачимось, рятівнице, — кинув нам услід Асмодей, ледь підвівшись на ліктях.

Від автора: