Розділ 29

Пустеля, високі хребти без жодної рослинності та туман — не вологий, а палкий, що обпікав шкіру. Повний місяць висвітлював замок із гострими шпилями, до якого нас вели. Чомусь я уявляла підземний світ як море лави, де мучаться люди й розважаються демони. Проте, попри всюдисущі криваво-червоні тони, тутешній краєвид здавався майже земним.

З в’язниці нас вивели настільки швидко, що я не встигла навіть подумки попрощатися з батьком. Я готувалася до найгіршого: катувань, знущань чи ударів батогами. Але коли нас завели до головної зали замку четверо кремезних охоронців, чиє жорстке хутро неприємно торкалося моєї шкіри, перед моїми очима постала картина, якої я аж ніяк не очікувала побачити.

Напівголі м’язисті чоловіки танцювали, приковуючи до себе погляди жінок у залі. Вони не виглядали як монстри, проте від кожного з них хвилями розходилася магія Хаосу. Очевидно, всі вони набули людської подоби, аби бути привабливими для майбутніх жертв.

— Вітаю, — з-під високих арок вийшов чоловік у розстебнутій чорній сорочці. Його довге попелясте волосся спадало на плечі, а світло-карі очі грайливо виблискували. Це було дивно — я вважала, що очі в них мають бути жовтими. Він усміхнувся, демонструючи ідеальну статуру, від чого і студентки, і я мимоволі прикували погляди.

— Не все так погано, — прошепотіла Олівія, не зводячи очей із красеня.

Я стала перед дівчатами, прикриваючи їх руками. Проте вони його не цікавили. Демон підійшов прямо до мене й зазирнув у мої очі.

— Мене звати Асмодей, — прошепотів він, вітаючись лише зі мною. Потім він повільно взяв мою руку. — Я не зроблю нічого, чого б ви не захотіли.

Він ніжно поцілував мої пальці й знову глянув на мене.

— У нас сьогодні свято на честь жінок, яких доля привела до нашої оселі. Приєднуйтесь.

Останнє слово, хоч і було сказане м’яко, прозвучало не як запрошення, а як наказ.

— Яка з них твоя? — до нас наблизився ще один демон. Його голос звучав дивно — механічно, наче в робота. Чорне волосся, смаглява шкіра, на ньому не було нічого, крім шортів. Він був трохи нижчим за Асмодея, але дивився на нас не менш хтиво.

— Оця, чорнява, — відповів йому Асмодей тією ж дивною, спотвореною мовою.

Навіщо вони змінюють голоси? Невже це їхня справжня мова звучить так неприродно?

— Тоді я заберу собі світлу магиню. Кажуть, у ліжку вони шикарні, — хтиво осклабився смаглявий демон, вказуючи на Ліліану.

— Гей! — я різко перевела погляд на потвору, що облизувалася на мою студентку.

Демони одночасно нахмурилися від подиву.

— Ви зрозуміли їх? — Ліліана смикнула мене за рукав, злякано вдивляючись у моє обличчя. Здавалося, тепер вона боялася мене більше, ніж їх.

Я зрозуміла, що щойно мало не видала своє коріння. Зробивши глибокий вдих, я взяла себе в руки. Раніше я ніколи не чула демонської мови, але, виявляється, розуміла її так само легко, як людську.

— Здогадалася, — сухо кинула я, дивлячись на демона за спиною Асмодея. — Занадто вже він витріщався.

Асмодей прискіпливо вивчав моє обличчя, але допитуватися не став.

— Прогуляємося? — він знову простягнув мені руку. І знову це був наказ. — Обіцяю, що дівчатам ніхто не зашкодить. Слово Короля демонів.

— І вам справді можна вірити? — я примружилася.

— Вірити? Демону? — розреготався «роботизованим» голосом смаглявий.

Я кинула на нього лютий погляд.

— Зевуле, я забороняю тобі наближатися до жодної з них! — грізно гаркнув Король мовою демонів. Зевул миттєво опустив очі й розвернувся до виходу.

Король знову повернувся до мене, і його обличчя осяяла бездоганна усмішка.

— Думаю, нам є що обговорити.

У мене не було вибору. Я вклала свою долоню в його руку й кивнула дівчатам, сподіваючись, що вони зрозуміють: без мене — ні кроку.

— Мої хлопці наглянуть за ними, — спробував заспокоїти мене Асмодей, але від цих слів стало ще тривожніше.

Він відвів мене трохи далі від танців, проте ми зупинилися так, щоб я могла бачити Ліліану та Олівію. Ті нервово озиралися на всі боки.

— Я просив лише одну жінку, а мені передали аж трьох, — Асмодей почав повільно погладжувати мою руку.

— Хто просив?

— Посередник, — усміхнувся він, не збираючись видавати Яна. — І давай без цих формальностей, Каро.

Всередині все похололо, попри спеку в залі.

— Я підслухав вашу розмову у в’язниці, — пояснив він, помітивши мій подив.

— Як ми взагалі там опинилися? — це питання не давало мені спокою.

— Вас затягла Астарта, — відповів він, мабуть, маючи на увазі ту червоноволосу демоницю.

— Отже, те місце в лісі було переходом?

Асмодей лише загадково всміхнувся.

— Вам потрібні жінки для потомства? — обережно запитала я, намагаючись намащувати ґрунт для втечі.

— Саме так, — кивнув він, не зводячи з мене палкого погляду.

— А чому з демоницями ви не… — я намагалася підібрати правильне слово, але на язику крутилося лише грубе «спарюєтесь».

— Не займаємося сексом? — договорив він, помітивши моє збентеження. — Ми займаємося і ще як. Та на жаль, потомство з ними виходить занадто слабке. Такими темпами наш рід просто вимре.

«І кому від цього буде погано?» — промайнуло в голові. Хоча я сама була на чверть демоницею і могла б відчути бодай дещицю солідарності, проте я надто добре пам’ятала, скільки біди вони принесли людям.

— Всупереч усім чуткам, демони не такі вже й погані, — Асмодей глянув на мене своїми світлими очима. Якби я не знала, хто він, то ніколи б не здогадалася про його справжню суть.

— Мені траплялися лише погані, — я знизала плечима й раптом відчула, як його долоня повільно опустилася на мою талію. Подих перехопило, я боялася навіть поворухнутися.

— Ти теж «погана» в чиїйсь історії, Каро, — він зазирнув мені в очі, ніби намагався витягнути на світло всі мої секрети. — У кожного є дві сторони. Одна — «вітрина», яку ми показуємо світу. Інша — глибина, про яку не знає ніхто.

Неприємно було це визнавати, але демон мав рацію. На мить я навіть глянула на нього інакше.