Розділ 28

Я відчула, як хтось торкається моїх щік, ніжно поглажуючи, це тривало деякий час, доки різко схопивши когось за руку я розплющила очі. 

- Викладачко Бенет? - голос належав Ліліані, яка зніяковіло усміхнулась наді мною, що заставило мене полегшено видихнути. Її очі наповнились радістю та вона допомогла мені піднятись. 

- Що сталось? - запитала оглядаючись навкруги. Лиш один смолоскип освітлював залізні решітки, що оточили нас з трьох боків, а позаду була цегляна стіна без вікон.

- Нас перенесли у вʼязницю, ми точно не зрозуміли, але здається це підземний світ, - безнадійно видихнула Ліліана. 

- Навіщо ви це зробили, викладачко Бенет? - з темного кута вʼязниці подала голос Олівія. Студентка сиділа на холодній землі підпершись колінами. Вона була розлючена, що дивно адже я намагалась її врятувати. - Я прекрасно знала на що йду, а тепер ви, - вона зиркнула на нас похмурим поглядом. - Тепер ви тут помрете. 

Ліліана пискнула та зустрівшись поглядом з Олівією прикрила рот руками. 

- Лайно, а не вибір, - в грубій формі відповіла їй та підвелась на ноги намагаючись вигадати план втечі. Звісно будучи в статусі викладачки я б не мала так висловлюватись, але я в першу чергу я відьма і через цю малу підопічну опинилась в забутій Хаосом вʼязниці. 

- Цікаво, а щоб ви зробили на моєму місці? - вона зіщурилась. 

- Втекла, і точно би не звʼязувалась з демонами, - відповіла їй вдивляючись, що ховається за решітками вʼязниці. - Ти ще зрозумієш серйозність свого вибору, коли стикнешся з наслідками. 

Лиш темрява зустрічала. Навіть обрисів не було видно.

- Вам легко казати, - фиркнула вона. - Він знайшов би мене у будь якій країні, де я б я не заховалась. Ви не знаєте, що таке коли батько демон. 

- Мені можеш не розповідати, - відмахнулась від неї. 

- Кара… - віддалено прозвучав голос, який я неодноразово чула. Біля колодязя та у Храмі. Але зараз його почули й оточуючі. Олівія та Ліліана повернулись у бік шуму. 

Я примружилась, щоб побачити що там у пітьмі заховалось та світло червоного кольору, яке осяяло всю вʼязницю, заставило мене заплющити очі. 

- На сьогодні йому досить, - промовив незнайомий голос під звук тяжких дверей, які відчинились. 

- Кара… це моя кара… - знову повторив голос. 

Коли я розплющила очі моє серце на мить завмерло. Двоє не природно мʼязистих  схоже демонів, тягли понівечене тіло чоловіка середніх років у сусідню камеру, де за помахом одного з демонів засвітився  смолоскип. На чоловікові не залишилось живого місця, але я бачила це обличчя в той день коли мама відкривала секрети родини Бенет. В мої пʼятнадцять років, вона розказала не тільки про прокляття чорної вдови. 

Я поринула у спогади…

- Тримай, - мама підсунула до мене стару фотографію чоловіка, що сидів біля пошарпаного автомобіля. Каштанове волосся, темні очі та щира посмішка. Здається він посміхався не тільки вустами, а й всім тілом. Дивлячись на фотографію я мимоволі також посміхнулась. 

- Хто це? - змахнула сльозу з очей. 

- Твій батько, - промовила вона. - Його людський образ. 

- Людський? - знову поглянула на фото в поганому передчутті.

Я не знала про що говорить мама, але її вигляд змінився на наступних словах. 

- Твій батько наполовину демон, Каро. 

- Що? - мої брови поповзли вверх. - Це виходить я також…

Чоловік виглядав точнісінько як на фотографії. Його відрізняло лиш понівечене тіло, яке було заляпане кровʼю. Але він швидко вмився водою з миски та рани почали заживати. Полумʼя у смолоскипі мерехтіло та освітлювало рухи чоловіка, повільні та водночас впевнені, схоже він робив це неодноразово, з дня у день, терпів тортури з боку демонів та кожного разу мужньо стискав зуби та змивав сліди водою сумнівної якості. Мені здалось, що він навіть не помітив у сусідній камері трьох новоприбувших жінок. 

- Чого ти витріщилась? - не обертаючись промовив голос чоловіка спрямований до мене. Адже тільки я стояла, як вкопана, не в змозі перевести погляд. 

Ліліана торкнулась моєї руки. 

- Викладачко Бе…

- Цить! - різко перебила студентку. Мені стало не по собі при думці, що чоловік зрозуміє хто перед ним. Адже я впевнена, що знає прізвище, яке жінки Бенет не змінювали, адже банально навіть заміж не встигали вийти. - Кара! Я Кара! - схопила за руку світлу магичку та промовила більш грізно ніж хотілось. 

- Хто ж назвав тебе так, Каро? Батьки познущались? - чоловік почув мої слова та повернув темний погляд на мене. - Кара це відплата, то чому ж тебе так назвали? 

В середині все похололо. Переді мною стояв демон. Стояв мій батько. Мама говорила, що він помер, коли дізнався про вагітність мами. Але як він тут опинився? 

- Чого мовчиш? - притулився він до решітки уважно споглядаючи на мене. Його погляд здавався божевільним, але це не дивно зважаючи, що йому доводиться переживати. Добре, що схожості ні з мамою ні з бабусею не мала, тому впізнати батько мене не міг. Я підозрюю, що в мені гени мого дідуся, про якого бабуся ніколи не говорила.