Розділ 28

Я відчула чийсь дотик: хтось ніжно погладжував мої щоки. Це тривало певний час, доки я, різко перехопивши чужу руку, не розплющила очі.

— Викладачко Бенет? — голос належав Ліліані. Вона зніяковіло усміхнулася, і я полегшено видихнула. В очах дівчини спалахнула радість, і вона допомогла мені піднятися.

— Що сталося? — запитала я, озираючись навкруги.

Єдиний смолоскип на стіні тьмяно освітлював залізні решітки, що оточували нас із трьох боків. Позаду була глуха цегляна стіна без жодного вікна.

— Нас перенесли у в’язницю. Ми ще не знаємо напевно, але, здається, це Підземний світ, — безнадійно зітхнула Ліліана.

— Навіщо ви це зробили, викладачко Бенет? — із темного кута камери озвалася Олівія. Студентка сиділа на холодній землі, обхопивши коліна руками. Вона була розлючена, що здавалося дивним, адже я намагалася її врятувати. — Я чудово знала, на що йду. А тепер ви... — вона зміряла нас похмурим поглядом. — Тепер ви тут помрете.

Ліліана злякано пискнула й, зустрівшись очима з Олівією, затулила рот долонями.

— Лайно, а не вибір, — грубо відрізала я дівчині.

Я підвелася на ноги, гарячково шукаючи план втечі. Звісно, статус викладачки зобов'язував до стриманості, але зараз я була насамперед відьмою, яка через цю малу дурепу опинилася в забутій Хаосом в’язниці.

— Цікаво, а що б ви зробили на моєму місці? — Олівія примружилася.

— Втекла б. І точно не зв’язувалася б із демонами, — я вдивлялася в пітьму за решіткою. — Ти ще зрозумієш усю серйозність свого вчинку, коли стикнешся з наслідками.

Але за ґратами панувала лише глуха темрява. Жодних обрисів, жодних натяків на вихід.

— Вам легко казати, — фиркнула вона. — Він знайшов би мене в будь-якій країні, хоч би де я сховалася. Ви не знаєте, що це таке — коли твій батько демон.

— Мені можеш про це не розповідати, — відмахнулася я, не бажаючи заглиблюватися в спогади.

— Кара… — раптом віддалено пролунав голос, який я вже чула неодноразово: і біля колодязя, і в Храмі.

Цього разу його почули всі. Олівія та Ліліана здригнулися й одночасно повернулися на звук. Я примружилася, намагаючись розгледіти щось у пітьмі, аж раптом спалах червоного світла осяяв усю в’язницю, змусивши мене заплющити очі.

— На сьогодні з нього досить, — промовив незнайомий грубий голос. Почувся брязкіт важких залізних дверей.

— Кара… це моя кара… — знову прохрипів той самий голос.

Коли я розплющила очі, моє серце на мить завмерло. Двоє неприродно м’язистих створінь — вочевидь, демонів — тягли понівечене тіло чоловіка середніх років до сусідньої камери. За помахом руки одного з охоронців там спалахнув смолоскип.

На чоловікові не залишилося живого місця, він був суцільною раною. Проте я впізнала це обличчя. Я бачила його того дня, коли мати відкривала мені секрети роду Бенет. Тоді, у мої п’ятнадцять, вона розповіла не лише про прокляття «чорної вдови».

Я відчула, як свідомість затягує у вир минулого...

— Тримай, — мама підсунула мені стару фотографію чоловіка, що сидів біля пошарпаного автомобіля. Каштанове волосся, темні очі та щира усмішка. Здавалося, він усміхався не тільки губами, а й усім тілом. Дивлячись на знімок, я мимоволі всміхнулася у відповідь.

— Хто це? — я змахнула сльозу, що раптом підступила до очей.

— Твій батько, — тихо промовила вона. — Його людська подоба.

— Людська? — я знову поглянула на фото, відчуваючи кепське передчуття.

Я не розуміла, про що вона, але вигляд матері миттєво змінився.

— Твій батько наполовину демон, Каро.

— Що? — мої брови злетіли вгору. — Це виходить, я також…

Чоловік у сусідній камері виглядав точнісінько як на тій фотографії. Його відрізняло лише понівечене тіло, заляпане свіжою кров’ю. Він швидко вмився водою з миски, і рани на очах почали затягуватися. Полум’я смолоскипа мерехтіло, освітлюючи його рухи — повільні, але впевнені. Схоже, він робив це день у день: терпів тортури, мужньо стискав зуби, а потім змивав сліди катувань водою сумнівної якості. Мені здалося, він навіть не помітив трьох новоприбулих жінок у сусідній камері.

— Чого витріщилася? — не обертаючись, кинув він. Голос був спрямований саме до мене, адже тільки я стояла як укопана, не в змозі відвести погляду.

Ліліана торкнулася моєї руки:

— Викладачко Бе…

— Цить! — різко перебила я студентку. Мені стало млосно від думки, що він зрозуміє, хто перед ним. Я була впевнена: він пам'ятає прізвище Бенет, яке жінки нашого роду ніколи не змінювали — ми банально не встигали вийти заміж. — Кара! Я — Кара! — я стиснула руку світлої магині міцніше, ніж хотілося б.

— Хто ж назвав тебе так, Каро? Батьки познущалися? — чоловік почув моє ім'я і нарешті повернув до мене темний погляд. — «Кара» — це відплата. То за що ж тебе так охрестили?

Всередині все похололо. Переді мною стояв демон. Мій батько. Мама казала, що він помер, щойно дізнався про її вагітність. Як він опинився тут?

— Чого мовчиш? — він притулився до решітки, уважно вивчаючи мене. Його погляд здавався божевільним, і це не дивно, зважаючи на те, що йому доводиться переживати. На щастя, я не мала схожості ні з мамою, ні з бабусею, тому він не міг мене впізнати. Підозрюю, мені дісталися гени дідуся, про якого в родині ніколи не згадували.

— Та облиш ти дівчат, — почувся голос із камери праворуч.

Я подумки накреслила план в’язниці. Перша камера належала моєму батькові (у нього стіни були ліворуч і позаду), посередині — наша, а праворуч — камера таємничого незнайомця.

— Дайте смолоскип, мій згас, — попросив сусід праворуч.

Я без вагань зняла вогонь зі стіни й просунула крізь ґрати. Коли моя рука перетнула межу решітки, я зустрілася з неприродно жовтими очима. Чоловік вигнув брову. Його шкіра була мертвотно-жовтою, на обличчі застигло щось на кшталт оскалу гієни, а гострі вуха здригнулися від світла.

Я мимоволі випустила смолоскип, але він спритно впіймав його й спокійно підпалив гніт у своїй камері.