Розділ 27

Зірвавшись із місця, я вибігла до переляканих студентів. Зараз я була за головну, і саме мені належало вирішувати їхні долі.

— Цілителю Тукроксе, ви залишаєтесь із групою! — наказала я, перебиваючи його обурення. — Ліліано, показуй дорогу!

Ми швидко бігли Забороненим лісом, не озираючись на лячні звуки, що посилювалися з кожним кроком. Серце стискалося від страху, але в голові пульсувала лише одна думка: аби тільки з Вів’єн та студентами все було гаразд.

— Он вони! — вигукнула Ліліана, вказуючи рукою вперед.

Я побачила Вів’єн: вона схилилася над Олівією і гладила її по голові. Георг стояв поруч, затуливши рот рукою від хвилювання. Моє серце шалено закалатало — передчуття було кепським. «Тільки б вона була жива, будь ласка, Доле…»

— Викладачко Леслі! — скрикнула Ліліана. — Олівія… вона…

— Жива, — швидко відказала Вів’єн, підвівши на мене стурбований погляд. — Її просто «помітили».

— Заради Хаосу… — я присіла біля Олівії. Дівчина мирно сопіла — схоже, вона просто знепритомніла. На її руці я побачила мітку. Але це було не чорне коло, яке я бачила в Елізабет чи Деніала. На передпліччі красувалася змійка, що щільно обвивала шкіру. — Що це? — запитала я у Вів’єн, уважно розглядаючи татуювання.

— Вона потрібна демонам як інкубатор, — пояснила Вів’єн. — Схоже, вони знову вербують сильних жінок для виведення потомства.

— Вона їм не дістанеться! — Георг люто стиснув кулаки.

— Вона сама погодилася, — Вів’єн знизала плечима й, побачивши наші приголомшені обличчя, додала: — Демони через посередників укладають угоди з жінками. Ті мають народити демонят, і все обов’язково має бути з власної волі.

— Навіщо їм це? — я обережно торкнулася мітки. Бідна дівчинка... Щоб утекти від тиранії батька, вона готова піти навіть до демонів. Невже Адріан не розуміє, що власноруч руйнує життя доньки?

— Найімовірніше, щоб злитися з магами й отримати вільний доступ до нашого світу, — Вів’єн поглянула на дівчину з глибоким жалем.

— А де Ян? — згадала я, озираючись на темні хащі.

— Втік, — буркнув Георг. На Теренса це було геть не схоже. — Щойно ми вбили демона, який хотів забрати Олівію в підземелля, цей підлий гівнюк просто накивав п'ятами.

Ми з Вів’єн перезирнулися. Слова були зайві: Ян Теренс і був тим самим посередником. Саме через нього Олівія отримала цю мітку.

— Треба забиратися звідси, — Вів’єн звелася на ноги й кивнула Георгу, щоб той узяв дівчину на руки.

Та щойно хлопець нахилився до Олівії, лісом прокотився крижаний вітер, від якого по шкірі забігали сироти. Поганий знак.

— Гррр… — почулося грізне ричання. Я вже чула подібні звуки, але цей був гучнішим і набагато страшнішим.

Я повільно повернулася. Тіло заніміло, здавалося, я не можу навіть поворухнутися. Перед нами стояла демониця. Її яскраво-червоне волосся було стягнуте у високий хвіст, на голові височіли два роги, а шкіра була вкрита плямами крові та сажі. Під очима залягли темні тіні, наче обличчя вимазали попелом. Огидна посмішка розтягнула її вуста, а гострі вуха здавалися небезпечними, мов леза. Але найбільше вражала троянда, що шипами врізалася в шкіру біля скронь. Можливо, якби її вмити й прибрати роги, вона була б привабливою, та зараз вона викликала лише первісний жах.

Вона блиснула жовтими очима, і реальність навколо сповільнилася, наче в кіноплівці. Тіло Олівії відірвалося від землі й попливло до демониці. Я бачила, як Вів’єн намагається кинути енергокулю, але та рухалася так повільно, що це лише розсмішило творіння Хаосу.

Попри заціпеніння, мій розум працював чітко. Зібравши останні сили, я витягнула руку вперед і вхопила Олівію, що зависла в повітрі. Для мене час не зупинився, хоча я бачила, як Вів’єн, Ліліана та Георг марно намагаються пришвидшитися. Чому магія демониці не подіяла на мене, я здогадувалася, але думати про це було ніколи.

— Хто ти така? — процідила демониця крізь гнилі зуби. Мене вразило, що ці монстри вміють розмовляти. — Я питаю: хто ти така?!

Її очі змінили колір із жовтого на розпечений помаранчевий. Я її розлютила. Я миттєво виставила щит, намагаючись врятувати хоча б тих, хто був поруч.

— У мене є краща ідея! — рикнула вона.

Демониця здійняла долоні й щосили плеснула ними. У вухах нестерпно задзвеніло. Я впала, випустивши Олівію. Темрява накрила очі, і я відчула, що лечу в безодню — чорну, наче смола, яму. Я то провалювалася, то знову виринала на поверхню, наче на американських гірках посеред вічної ночі…

Від автора:

Тримайте візуалізацію: 

Демон