Розділ 24

Ранок почався з першими променями сонця, що вирішили освітити мою кімнату та вигравати на стінах веселі візерунки. Я мимоволі усміхнулася, попри те, що нічні кошмари продовжували мене мучити.

Сьогодні — похід у ліс із третім курсом, отже, мені знадобиться весь запас ментальних та фізичних сил. Ранкових тренувань для нас не призначали, оскільки вже о сьомій ми вирушаємо від академії.

Завідувач господарством під власне бурмотіння видавав нам похідні рюкзаки, суворо наставляючи: якщо пошкодимо інвентар — відшкодовуватимемо з власної кишені.

— Зрозуміла, викладачко? — завгосп зиркнув на мене карими очима й почухав потилицю. — Понабирають тут молодих та недосвідчених…

— Ілаю, досить бурчати, — підійшла ззаду Вів’єн. — Бережи нерви, ти вже не молодий.

Побачивши її, завідувач аж засяяв. Треба визнати, Вів’єн справляла приємне враження — вона була дійсно вродливою та витонченою жінкою. Сьогодні на ній був спортивний костюм, що щільно облягав фігуру. Вона не соромилася своїх розкішних форм і завжди вміла їх підкреслити. Студенти, певно, до цього звикли, адже я не помітила жодного двозначного погляду в її бік.

— То це ти з нею йдеш? — кивнув він на мене. — Якщо так, то я спокійний.

— Не звертай уваги на цього буркотуна, — Вів’єн підмигнула мені, забираючи свій рюкзак. Завгосп нахмурився, ніби образившись, але коли вона усміхнулася йому на прощання, враз розтанув.

Студенти вишикувалися в шеренгу, очікуючи на викладачів. На жодному обличчі я не побачила втоми чи сонливості.

— Доброго ранку, викладачі! — осяяли вони нас усмішками.

«Ну точно мазохісти, — подумала я. — Хто йде в Заборонений ліс у таку рань, ще й з усмішкою?»

— Від групи не відставати! — почала інструктаж Вів’єн. — Помітите щось підозріле — негайно доповідати! Самим нічого не чіпати! Якщо загубитеся — подавайте сигнал через браслет. Це зрозуміло?

Вів’єн не переставала мене дивувати. Її командний голос цілком міг би позмагатися з голосом Майкла чи Артура.

— Зрозуміло! — хором вигукнули студенти.

У мене аж у вухах заклало від їхнього крику. Я мимоволі потерла вухо й почала шукати очима цілителя — він уже мав бути тут.

— Всі в зборі, — щойно я про це подумала, як зі службового входу вийшов цілитель. На ньому був коричневий спортивний костюм і такий самий рюкзак, як у нас. — Доброго ранку, студенти! Доброго ранку, викладачки, — він повернувся до нас і непомітно для учнів підмигнув. — Маєте чудовий вигляд, дами.

«Ох і ловелас», — я лише стримано усміхнулася.

Вів’єн ішла попереду, за нею студенти, а ми з цілителем замикали колону. Йти поруч із ним було комфортно: він майже мовчав, що було на нього геть не схоже.

Проте мої думки були прикуті до Яна Теренса, який крокував поруч із Георгом Колвіллом, жваво щось обговорюючи. Потім я перевела погляд на Олівію — та задумливо розглядала краєвиди. Коли я тільки познайомилася з ними, то думала, що вона товаришує з Яном. Але тепер, викладаючи їм, бачу, що вони посварилися. Можливо, Олівія знає секрет Яна? З цією дівчиною варто бути обережною — вона миттєво збагне, якщо я почну розпитувати напряму.

Ми увійшли в Заборонений ліс, і, на мій подив, навколо нічого не змінилося. Ті самі дерева, ті самі стежки, що подекуди обривалися. Здавалося, боятися нічого.

— Вдень ліс здається звичайним, — промовив Тукрокс, ніби читаючи мої думки. — А ось у точці найбільшого переходу ми помітимо зміни.

— Найбільшого переходу? — я нахмурилась, пробираючись ледь помітною стежкою.

— Опівночі, коли вечір остаточно переходить у ніч, демони набувають найбільшої могутності — так задумано Хаосом, — пояснив він, також дивлячись під ноги. — Інші переходи, як-от світанок, не мають такої сили.

— То опівночі ми повернемося в дозволену зону? — з надією запитала я, переступаючи через камінь.

— Опівночі ми будемо в самому центрі лісу, — підмигнув він. — Не думав, що ви з лякливих.

— Я з практичних, — відмахнулася я.

— Студенти! — голосно вигукнула Вів’єн, привертаючи увагу. — Нічого не торкатися! І пам’ятайте: у Забороненій зоні все не те, чим здається.

Що саме вона мала на увазі, я не зовсім зрозуміла. Оглядала ліс, шукаючи бодай щось незвичне, але бачила лише дерева. Я навіть полегшено видихнула: все не так страшно, як уявлялося.

Раптом позаду зашелестіло листя. Я мимоволі обернулася. Нікого.

— Ви чули? — прошепотіла я цілителю.

— Що саме? — він ішов трохи попереду, тож міг справді нічого не помітити.

Можливо, здалося? Я прислухалася й знову озирнулася. Звук повторився.

— Хі-хі, хі-хі... — пролунав тонкий дитячий сміх.

Я різко розвернулася, відчуваючи неприємне передчуття. На мене дивилися великі сині очі світловолосої дівчинки. Її шкіра місцями була вкрита лускою, а на голові виднілися маленькі ріжки. Від усмішки її обличчя вкрилося ластовинням. Вона не виглядала загрозливою, радше — допитливою.

Я пам’ятала слова Вів’єн: «Все не те, чим здається». Але ж це просто дитина, нехай і з лускою та ріжками... Що вона може мені зробити?

Раптом її погляд змінився. Дівчинка випрямилася й широко роззявила рота, з якого в мій бік полетіли гострі чорні шпичаки...

Від автора: 

Тримайте візуалізацію до розділу: 

Дівчинка, яку побачила Кара

(Демониця Мая)