Розділ 23

Новий тиждень навіював тільки не приємних відчуттів. По перше завтра ми йдемо проводити два дні у Долею забутому лісі, який кишить демонами. А по друге залишилось два тижні до здачі екзаменів.

Історію творців, я написала одразу після відвідування Храму, там на моє щастя потрібен був лише реферат. За відьомську частину, я не хвилювалась, принаймні теоритично. На екзамен мені потрібно створити одне зілля та одне заклинання. Натхнення на створення зілля мені дали мої ж студенти, у той вечір, коли Олівія підляля мені зілля покори.

А заклинання я вже давно вигадала. Заклинання правди. Тільки кому вона потрібна? Від неї лише біль...

Заклинання це віршована форма магії, яка дає відьмі змогу чаклувати майже не використовуючи резерв. Звісно маги також створюють заклинання, але їх резерв витрачає на це стільки магії, скільки скажімо створення енергокулі. 

Найбільше я хвилювалася через бойовий факультет, куди Артур записав мене силоміць. Якщо магію я ще відпрацьовувала зі своїми студентами, то в бойових мистецтвах я повний нуль

— Викладачко Бенет, — повернув голос Ліліани мене у реальність. — Вже дзвінок. 

— Дзвінок? — я підняла очі й побачила студентів, які тупцювали позаду, чекаючи, поки наставниця їх відпустить. — Можете бути вільні, — сказала я, і мій погляд зупинився на Янові. — Студенте Теренсе, затримайтеся.

Ян перезирнувся з однокурсниками, явно демонструючи невдоволення. Сидіти з викладачкою в кабінеті віч-на-віч — що може бути гірше? Певно, я дію на нього так само, як на мене — Артур. Але, хлопче, мені доводиться терпіти того темного, тож і тобі доведеться витерпіти мене.

— Яку магію ви використали, студенте Теренсе?

— Магію Смерті, мою рідну магію, — я відчула, що ці слова він зазубрив, ніби боячись помилитися. — Я так і написав у звіті.

— Ви чудовий брехун, студенте Теренсе, — я дивилася в його карі очі, що бігали з боку в бік. — Більшість людей підсвідомо подають сигнали про нечесність. А у вас — нічого. Жодного внутрішнього конфлікту.

— Ви нічого не доведете, — процідив він крізь зуби.

— Я не намагаюся нічого доводити. — Мій тон пом’якшав, я заговорила тихіше: — Яне, якщо вам потрібна допомога, ви завжди можете звернутися до мене.

Очі студента на мить зблиснули, але він швидко опанував себе.

— Не потрібна мені ваша допомога, — він відкинувся на спинку стільця, і його погляд знову став зверхнім. — У мене все під контролем, — промовив він, ніби переконуючи самого себе.

— Тоді не смію затримувати, — я вирішила не тиснути на хлопця. — За ваш звіт ставлю «незадовільно». Захочете перездати — знаєте, де мене знайти.

Він тихо вилаявся, зрозумівши, що правди не приховати, і вибіг з аудиторії, гучно гупнувши дверима.

— Все чула? — я повернулася до Вів’єн, яка активувала артефакт відводу очей. Я звернулася до неї як до психологині, щоб допомогла розібратися з проблемним студентом.

— Він у халепі, Каро, — вона з’явилася переді мною.

— І що мені з цим робити? — зітхнула я, дивлячись на колегу з надією на цінну пораду.

— Знаючи Теренса: якщо почнеш тиснути, він бунтуватиме. Це ні на крок не наблизить тебе до нього.

— Лишається чекати, поки він вскочить у чергову халепу, і витягнути його звідти, — я знизала плечима.

На тілі Яна я не помічала слідів мітки, отже, він не «відчайдушна душа». Але угода з демоном у нього точно є — хтось же дає йому магію в користування.

— А демони вміють вселятися в людей? — запитала я у Вів’єн, яка сіла поруч.

— Творці можуть — за згодою людини, а от демони — ні. Принаймні ця галузь не вивчена. Та й не думаю, що Теренс одержимий. Він завжди був гівнюком, ним і залишився, просто тепер — із секретом.

Я не могла покинути хлопця напризволяще, все-таки відчувала за нього відповідальність. Він мій студент. Єдиним, кому Теренс заглядав у рота, був Майкл. Піти до бойового мага й попросити про допомогу було б найкращим варіантом, якби я менше ніж тиждень тому не обмінялася з ним палкими цілунками. Весь цей час ми уникали одне одного. Моя причина зрозуміла, а от яка його?

Поставивши інтереси студента вище за власні почуття, я вирушила на полігон, де саме проходило заняття у так потрібного мені чоловіка.

Я обережно зайшла всередину. Сідати на лаву не стала — вона була занадто вологою від дощу.

— Ну ж бо, дівчатка! Швидше! — кричав він студентам, які виконували силові вправи. — Чи ви боїтеся розтанути?

Студенти другого курсу заворушилися. Їхнім наставником був Роберт Блейк. Вихованці його курсу вирізнялися легким бунтарством. Вони вважали мій предмет марнуванням часу, хоча з зіллями поралися непогано. Друга група другого курсу була розумною і чудово про це знала, але зараз, коли вони присідали, вкриті липким потом і з кислими обличчями, їхня зарозумілість кудись зникла.

— Студенте Трейсі, ану марш три кола за повільність! — крикнув Майкл хлопцеві, який уже ледве дихав. — Чи ви думаєте лякати демонів своїм дохлим виглядом?

Деймонд Трейсі був сином самого короля. В академії його походження нікого не цікавило, він був звичайним студентом, тож і ставилися до нього, як до всіх.

— Чого вам, викладачко Беннет? — грубо вигукнув Майкл, перевівши похмурий погляд на мене. Його тон був зовсім не люб’язним — ніби це я його тоді змусила мене поцілувати, а не навпаки.

— У мене особиста справа, — я підійшла ближче й промовила це стиха.

— У нас немає нічого особистого, — відрізав він.

— Викладачу Ардене, — процідила я крізь зуби. — Ви занадто самовпевнений.

Майкл подивився на мене й підняв брову. Невже він думав, що я прийшла обговорювати поцілунок? Що це взагалі за образи?

— Ходімо, — кивнув він у інший бік полігона й крикнув студентам: — У пари!

Учні відійшли подалі й почали спаринги. Я спостерігала, як бойові маги, прикриваючи обличчя та корпус, відпрацьовували захист. Навіть принц приєднався до них. Його стиль був винятково витонченим: було приємно дивитися, як Деймонд завдавав ударів і з легкістю ухилявся від нападів супротивника.