Розділ 22

— Привіт, — радісно засяяла усмішкою Елізабет і відразу простягнула конверт. — Це твоя частина.

Я мигцем заглянула всередину й побачила три тисячі вун. Рівно стільки, скільки мені було потрібно на авто. Та порадіти не встигла, згадавши, що саме зараз мене підслуховують четверо: Майкл, Артур, ректор і Вів’єн.

— Більше не змогла дати, сама розумієш, оренду треба платити, — знизала плечима Лізі. Вона вирішила, що моя різка зміна настрою пов’язана з грошима.

— Усе добре, — я лише махнула рукою й вирішила не гаяти часу. — Розкажеш, як ти потрапляєш у заборонені місця?

— Ось, — задоволено підняла вона рукав сорочки. На зап’ясті чорніло витатуйоване коло. — Це чорна мітка.

Тут навіть не знадобилася відьомська інтуїція, щоб зрозуміти: усе набагато гірше, ніж я уявляла.

Лише демони вищого рангу можуть ставити такі мітки й виконувати заповітні бажання. А от що вони беруть натомість — знає лише Хаос.

— Навіщо? — запитала я, дивлячись на її радісне обличчя.

— А що мені залишалося? — її голос здригнувся. — Я сирота. Без грошей, без житла, без освіти і навіть без магії. Кому я потрібна?
Лізі похмурніла, але швидко взяла себе в руки.
— Зате в мене вигідні умови, — додала, ніби переконувала саму себе.

— Які саме?

— Я недоторкана для будь-якого демона, — знову усміхнулась вона.

Навряд чи це були всі пункти контракту. Демони — породження Хаосу, а отже їхні справжні наміри завжди значно глибші.

Після цієї неприємної розмови з Елізабет я повернулася в машину Артура. По телефону вже була створена відеоконференція: Майкл, ректор і Вів’єн.

— Вона стане третьою жертвою, — похитав головою ректор. — Питання лише — коли.

— Взагалі-то другою, — Майкл навис над ректором, спершись однією рукою на стілець, а іншою на стіл. — Хелена жива.

— Завдяки Карі, — тихо сказав Артур.

Усі змовкли. Мені навіть стало не по собі — саме від того, що це сказав він.

— У них є запасні варіанти, — Майкл піджав губи. — Запасні жертви.

— Про що ви говорите? — не витримала я, пильно дивлячись у телефон.

— Демони планують вирватися з підземного світу, — без зволікань відповіла Вів’єн. Вона була вдома, у чорному халаті, сиділа на кухні.

— Для цього їм потрібно принести в жертву три відчайдушні душі, — закінчив ректор.

Я ковтнула. Моє обличчя на екрані, напевно, стало кам’яним і блідим.

Якщо Хаос вирветься, він почне мстити всім творінням Долі та Смерті. Про відьом я взагалі мовчу — вже три тисячі років він мріє нас знищити.

— А вам не спадало на думку, що Хаос уже тут? — задумливо сказала Вів’єн. — Хтось же випускає демонів.

— Тоді чому він не нападає? — ректор потер потилицю.

— Чекає слушного моменту, — відповів Майкл. — Хаос не з тих, хто діє бездумно власними руками.

І знову він говорив про Хаос так, ніби знав його особисто. Хто ж ти такий, Майкле, і в які ігри граєш?

— А Доля й Смерть? — не витримала я. — Чому вони нічого не роблять? Це ж їхні творіння вбивають!

— А навіщо їм? — холодно відповів Майкл. — Творці світу — егоїсти. Подивись хоча б на те, що вони тисячоліттями робили з відьмами. Смерть або Доля цілком могли взяти вас під покровительство. Але доки їх самих не пече — вони не поворухнуться.

У його словах було занадто багато правди. І знову — відчуття, що він знає більше, ніж дозволено книжкам.

— Або ж вони надто зайняті, — Вів’єн спробувала його зупинити. — Думаєш, легко щосекунди стежити за долями створінь? Або безупинно відправляти душі в забуття?

— За одними стежать, а інших кидають напризволяще? — обличчя Майкла сповнилося зневаги. — Їм простіше кинути магів, як м’ясо, ніж самим втрутитися.

— Ти не знаєш, про що говориш, — різко сказала Вів’єн.

— Взаємно, — відрізав Майкл, але продовжувати суперечку не став. Релігія була надто крихкою темою.

— На цьому пропоную закінчити, — втрутився Артур.

Першою з дзвінка вийшла Вів’єн. Артур перевів на мене погляд — мовляв, час виходити з машини.

— Гарного дня, викладачко Бенет, — він нахилився й, перехилившись через мене, відкрив двері.

Я мимоволі затамувала подих.

Ні, я не хотіла залишатися з ним у машині. Але й те, що він навіть не запропонував підвезти, було дивним. Адже я без авто.

Ну й нехай.

Я вийшла й дістала візитку автомайстерні Деніела.

Я не уявляла, як він тепер після того, що сталося з Хеленою. Напевно, не знаходить собі місця.

Та коли я знайшла майстерню за адресою з візитки, побачила зовсім інше: так званий хлопець Хелени весело розмовляв із підлеглим, ще й під випивку. От уже «хвилюється»…

— Тут є хтось? — навмисне привернула до себе увагу, проходячи між машинами до саморобного столика.

— Кара? — Деніел підскочив на місці.

Він виглядав не виснаженим, а радше відпочилим. Наче скинув із себе тягар.
У мене закралися думки: а що, як він співпрацює з демонами? Або сам віддав Хелену цим породженням Хаосу?

— Рада бачити тебе в гарному настрої, — з осудом глянула я спочатку на нього, а потім на випивку.

— Це не те, що ти подумала, — він швидко відставив келих і підійшов ближче.

— Авжеж, — я схрестила руки на грудях. — Моя машина готова?

— Так, — він жестом покликав мене за собою. — Як і домовлялися — три тисячі вун.

Він так і не подивився мені в очі, навіть коли я віддала йому конверт, отриманий від травниці.

— Каро, я знаю, як це виглядає, але я не винен у тому, що сталося з Хеленою, — він узяв мене за руку, і мені стало так огидно, що я різко смикнулася. — Одразу після того, як тебе висадили, ми посварилися, і Хелена сказала, щоб я завіз її назад до академії…

Деніел закусив губу, не бажаючи продовжувати.

— І ти їй відмовив? — я зрозуміла, що частково він винен. Адже, як не крути, він був її хлопцем і, незважаючи на сварку, міг би підкинути до академії.