Розділ 21

Кожної ночі мені снився один і той самий сон. Біло-блакитна сукня, змії та чорний, наче смола, кінь…

Я пам’ятала, що ці сни зникали лише в той день, коли помирав мій коханий. Першого разу вони тривали приблизно пів року. Другого — чотири чи п’ять місяців. А зараз… скільки вже?

Я завжди знала: сни — це застереження. Моя підсвідомість намагається мені щось сказати. Але в цьому випадку я й так розуміла фінал — Смерть. То яка різниця, що означає цей сон?

Субота — день позакласного наставницького заняття. Безглузде дійство, вигадане для читання моралей. Принаймні так я вважала, коли була студенткою.

— Добрий день, наставнице Бенет, — лілейним голосом промовила Олівія.

Мої брови здивовано піднялися. Невже вона вирішила перейти зі стервозності на ніжності?

— Маєте гарний вигляд, наставнице Бенет, — додав світловолосий Георг Колвіл.

Та ну. Мої брови піднялися ще вище.

— Що ви вже наробили? — я знала: лестощі ніколи не бувають без причини.

— Нічого, — пробурмотів Джун Тонкан, опустивши очі.

— Чому ж я вам не вірю? — нахмурилась і перевела погляд на розслабленого Яна Теренса, який навіть не кліпнув.

— Вони хочуть у заборонений ліс, — байдуже кинув Теренс, розглядаючи власні руки. — Я ж казав, що вам начхати на нас і ви не виб’єте нам дозволу.

Йти в заборонений ліс — це самогубство. Недарма його бояться навіть сильні маги. А в цих студентів очі горіли від однієї лише думки про нього.

— Ви мазохісти? — я обвела поглядом аудиторію.

— Усі бойові маги такі, — знизав плечима Георг. — Зате це чудова практика.

— Попросіть своїх тренерів, — запропонувала я очевидний варіант.

— Не у всіх вони є, — фиркнула Олівія.

Я важко видихнула. Чи було мені цікаво, що там? Так. До демонів цікаво. Чи було страшно? До смерті.

Після заняття ноги самі понесли мене до ректорату. Я не розраховувала на дозвіл, але принаймні спробувати варто.

У ректора були відвідувачі. Точніше — всі викладачі, окрім мене. Коли я зайшла, Джина сиділа на шкіряному дивані й усміхалася. Але варто було їй побачити мене — обличчя миттєво змінилося.

— У нас засідання, а я не знала? — з легкою образою запитала я.

— Це неформальна зустріч, — відповіла Джина. — Ми щосуботи так збираємося, — добила вона мене.

Майкла, звісно, теж запросили.

Тепер ще й суботні секрети. Вони мені не довіряють? Усередині кольнуло неприємне відчуття, але про це я подумаю пізніше. Зараз мені потрібен дозвіл. Точніше — офіційна відмова.

— Сідайте, викладачко Бенет. Ми якраз обговорюємо ваш третій курс, — ректор виглядав розслабленим.

— Саме про них і хочу поговорити, — не стала гаяти час. — А точніше — про відвідування разом із ними закритої території лісу.

— Оскільки ви не бойовий маг, очолювати експедицію не можете, — одразу почав Алан Старк. — Але якщо хтось погодиться піти з вами… — він глянув на Артура.

— Позбавте мене такого щастя, — відмахнувся той.

Очікувано.

— На мене також не розраховуйте, — почувся голос Майкла ззаду. — У мене підготовка до нової філії.

Він навіть не подивився в мій бік.

Та й нехай. Забагато Майкла в моїх думках.

— А ви, викладачу Блейк? — звернувся ректор до Роберта.

Відповідь була зрозуміла ще до того, як Джина кинула на нього попереджувальний погляд. Вибір стояв простий: або вона, або заборонений ліс.

— Я відмовлюсь, — сухо сказав він, не дивлячись на мене.

— Ах ви, набиті тестостероном купка м’язів, — буркнула Вів’єн, махнувши рукою. — Я піду з тобою, Каро.

— Ви впевнені? — здивовано звів брови заступник.

— Можливо, зараз я викладачка психології, але десять років тому закінчувала цю академію, між іншим, — вона закотила очі. — І можу нагадати, як декому з вас влаштувала добру прочуханку на турнірі.
Вів’єн глянула на Блейка.

Цікава жінка. І тренер, і учасниця турнірів.

— Тоді вам знадобиться ще й цілитель, — додав ректор.

— Думаю, цілитель Тукрокс погодиться, — посміхнулась я. — Він єдиний, кого там знаю.

Позаду почувся скрегіт зубів. Я обернулась і встигла помітити, як Майкл швидко взяв себе в руки. Ревнощі?

— Якщо так, оберіть два дні для вилазки, — підсумував ректор.

Два дні? За ради Хаосу, ми що, ночувати там будемо?

Дорогою до травниці я прокручувала в голові його слова. Два дні в забороненому лісі. Лізі ж ходить туди постійно. Може, там не так страшно? У відповідь підсвідомість підкинула образ величезного демона з рогами. Брр. Тіло вкрилось мурашками. Захотілося здригнутись, але, згадавши про прослушку, я відігнала ці думки.

Їхали ми з Артуром удвох. Мовчки. У гнітючій тиші, де було чути лише його дихання.

Я помітила, що на ньому не було рукавиць. На правій руці блищала обручка з білого золота — стримана, але помітна. Мені стало цікаво, яка ж у нього дружина. Напевно, тиха сіра мишка, що слухається кожного слова. З іншими цей моторошний бойовий маг навряд чи зміг би жити. Особливо з відьмами. Тут би без убивства не обійшлося. І я не певна, що Артур залишився б живий.

Я тихо хихикнула.

— Що вас так насмішило, викладачко Бенет? — не зводячи очей з дороги, запитав Артур.

— Не знала, що ви одружені, — відповіла я чесно.

— Вас це дивує? — сухо кинув він.

Мене дивує, хто вас витримує. На щастя, саме в цей момент завібрував телефон.

Хлоя Бенет. Мама майже ніколи мені не дзвонила — усі новини я зазвичай дізнавалася від бабусі.

Я досі не могла пробачити їй, що вона так пізно розповіла мені про прокляття. День, коли помер Біллі — мій перший хлопець, — я пам’ятала до дрібниць. Це сталося в моєму рідному місті Рідж. Я тримала його голову, поки він повільно, назавжди заплющував очі. І лише тоді мама вирішила відкрити правду.

Я й зараз пам’ятаю її слова.

— Доню, я розповім тобі про давнє прокляття, яке нависло над нашою сім’єю, — сказала вона, ставлячи переді мною дві чашки чаю. Ніби аромат міг заглушити горе.