Розділ 20

Земля встелена зміями — вони хаотично обплітали ноги. Дівчинка років п’ятнадцяти в блакитній сукні з білим корсетом у вінтажному стилі вагалася: сідати чи ні на чорного коня, що стояв поруч і нервово переступав з копита на копито. Навіть уві сні я чітко відчувала страх, відчай і безвихідь…
Ця дівчинка — я в минулому. Але такого не було в моєму житті.

Я прокинулась у холодному поту від сну, який бачила вже втретє. У п’ятнадцять років, у двадцять один і зараз. Кожні шість років — той самий сон. І щоразу перед смертю мого коханого.

— Хаосе… — простогнала я, різко сівши на ліжку.

Я не думаю, що Майкл встиг закохатися. Скоріше — зацікавився. А це не кохання. Отже, час у мене ще є. Треба просто ігнорувати будь-які його романтичні пориви. Це ж так просто...

Сьогодні тренування вів Майкл, і я не впіймала від нього жодного погляду. Абсолютно жодного. Навіть коли зайшла останньою, він мене проігнорував. В інший момент я б образилася, але тепер на обличчі з’явилася усмішка — і я ледь не бігла від полегшення.

Увесь день я з легкістю уникала Майкла й будь-яких розмов із ним. Але Вів’єн уникнути було неможливо.

Стираючи з дошки попередню тему, я готувалася завершити день.

— Ну, розповідай, — вона сиділа, дивлячись на мою спину, і не могла стримати цікавості. — Який у нього був погляд? Напевно, вражений. Ні! Захоплений!

— Я цілувалась із викладачем, — випалила я на одному диханні. Хотіла новин — нехай отримує.

— З Майклом? — її здивування здалося мені дивним.

— Ні, з Джиною, — буркнула я, не обертаючись. — Звісно, з Майклом.

— О, сонце, так погано? — витлумачила вона мій настрій по-своєму.

— Неперевершено, — важко видихнула я й сіла поряд. — Але я не хочу продовжувати.

— А він?

— А він… — я замислилась. За весь день він навіть слова мені не сказав. Можливо, він теж не хоче нічого продовжувати.

Браслет завібрував. Повідомлення:
«Чекаємо в ректораті».

Серце закалатало. Я сподівалась, що засідання затягнеться і індивідуальне тренування скасують. Хоча чудово знала: знайду будь-яку причину, аби туди не йти.

— Іди й скажи йому: у тебе класні губи й прес, ти взагалі сексі, але мій рот більше не для тебе, — повернула мене до реальності Вів’єн, дивлячись у свій браслет. — Якраз у ректораті й скажеш.

— Це огидно, — награно насупилась я, а тоді засміялася.

— У Майкла контракт на рік, — прошепотіла вона дорогою, щоб ніхто не почув. — Потім він усе одно покине академію. І тоді він уже не буде викладачем… Хто зна, можливо, доля ще зведе вас разом.

— Сумніваюсь, — прошепотіла я.

Я сумніваюсь, що він узагалі виживе…

Я очікувала чого завгодно: що ректор якимось чином дізнався про поцілунок, або що мені влаштують прочухан за тренування студентів на полігоні без дозволу.

У ректораті вже сиділи троє: ректор, його заступник і Майкл, який навіть не глянув у мій бік. Десь на підсвідомому рівні стало прикро.

— Проходьте, — голос ректора був звучний і наказний. — Ні, ви, Каро, сідайте ближче до мене.

З чого б це?

Я сіла навпроти нього. Глянувши на Вів’єн, намагалася зрозуміти, для чого нас викликали, але вона лише знизала плечима. Увесь час була зі мною — їй так само нічого не було відомо.

— Викладачко Бенет, — почав Артур Грін, спершись на стіл. — Як давно ви знаєте Елізабет Самерс?

Лізі-травницю?
Мене викликають через зілля? Тоді навіщо тут Вів’єн і Майкл?

— Ми познайомились, коли я складала вступні іспити в академію, — відповіла правду. — Щось не так із її травами?

Хаосе, чому я не спитала в неї про ліцензію…

— З травами все чудово, — продовжив ректор, і я перевела на нього погляд. — Навіть занадто. Чи знаєте ви, що деякі з них можна зібрати лише в заборонених ділянках лісу?

Я бачила в Лізі рідкісні рослини. Бачила й такі, назви яких навіть не знала. І це мене тоді здивувало.

— До чого ви ведете? — насторожилась я.

Ректор переглянувся із заступником, і далі знову заговорив Артур. Ця дивна манера передавати слово з рук у руки змушувала напружитись.

— До того, що ваша знайома або сама зрізає ці трави, або наймає когось, — він нахилився ближче. — А як вам відомо, з заборонених зон лісу можуть повернутися лише досвідчені бойові маги… або демони.

Лізі — демон?
Повна нісенітниця. Я б ще повірила, що вона наймає демона. Але за які кошти?

— Розумію, ця новина вас шокує, викладачко Бенет, — знову втрутився ректор. — Якщо ви не проти, ми зараз їй зателефонуємо. Ви запитаєте напряму.

Звісно, я була проти. Але його тон не залишав вибору. Він набрав номер.

— Ем… слухаю? — почувся невпевнений голос Елізабет.
Ну хіба демони так говорять?

— Привіт, Лізі, це Кара, — сказала я, дивлячись на ректора. Той схвально кивнув.

— Кара! — радісно вигукнула вона. — Це ж ти направила до мене людей з академії? Хоча що я питаю — звісно, ти. Ти ж обіцяла допомогти. Вони таку виручку мені зробили! Заходь до мене, щось перепаде, — тараторила вона на одному диханні.

Мої щоки запалали. Травниця щойно здала мене з усіма нутрощами. Хотілося провалитися крізь землю.

Ректор навіть не звернув на це уваги. Він подивився на мене з-під лоба, наказуючи спрямувати розмову туди, куди потрібно.

— Я хотіла запитати… — я глянула на телефон, ніби могла побачити її очі. — Як ти добуваєш трави?

— Та я ж тобі казала, я травниця, — відмахнулась вона. — У ліс ходжу та й збираю.

— Навіть у заборонені місця? — обережно уточнила я.

— А що? — її голос змінився. Став твердішим.
Невже я таки помилялася?

— Просто цікаво, — я знову глянула на ректора. Він насупився.

— Зайди до мене, я розповім, — важко видихнула Лізі. — Це не телефонна розмова.

Від автора: