Розділ 18

Рівно за десять хвилин до сьомої до гуртожитку під’їхав чорний матовий автомобіль, де збоку виднілась моя царапина. Я так і не змогла зізнатись Майклу, що пошкодила його авто. 

Майкл спершись на машину говорив по телефону та щось бурхливо розповідав опоненту, але коли його погляд зустрівся зі мною, то застиг на кілька секунд. Вів‘єн була права. Йому сподобалось. 

- Маєте прекрасний вигляд, викладачко Каро, - не попрощавшись він поклав слухавку та відкрив переді мною двері з того боку де царапини видно не було. - Боюсь мої ділові партнери будуть цілий вечір говорити лише про вас. 

- А ви? - зупинилась біля дверей та посміхнулась до нього.

Він був одягнений у свою форму темного кольору, яку я вже бачила. Завжди дивувалась, як в чоловіків не болять плечі від такої кількості сталі, якщо в мене від зимової куртки відвалюється спина. В близькому контакті відчула тонкий свіжий аромат лимону з сумішшю кедрового горіха та легкою ноткою ванілі, яка лиш на мить зʼявилась. Я вдихнула сильніше та знову відчула його запах. Доволі цікаве поєднання ароматів.

- Мені залишиться лиш відбивати шанувальників, - відповів він мені підмигуванням.

- Хіба не для цього ви мене покликали? - скинула бровами, розуміючи, що я в ресторані буду як відволікаючий маневр. Ділові зустрічі зазвичай роблять у колі партнерів, де кожен новий член стає приводом для обговорень та знайомств. 

- Все можливо, - кивнув він на сидіння.

Навіть м’які сидіння його розкішної іномарки не дозволяли мені розслабитись. Сумління мучило за царапину. І коли це я стала така совісна? Зазвичай відьми не славляться винятковим сумлінням. 

- Що сталось сьогодні в лісі? - вирішила відвілікти себе від думок про пошкоджене авто. 

- Демона помітили, - дивлячись на дорогу відповів Майкл, а потім повернув погляд на мене та розслаблено промовив. - Та виявилось це хтось не вдало пожартував. 

Не дуже переконливо, викладачу Арден. Я б сказала брехня всесвітня. Очі ваші коли ви забігли до Тукрокса говорили про інше. Щось там таки сталось. Але не хоче хай не розповідає. 

- Я б не радив тобі в це лізти, Каро, - його тон змінився. Він дивився на дорогу та посмішки більше не було. - В тему творінь Хаосу. 

- Коли ми встигли перейти на «ти»? - вирішила проігнорувати його насторожі. 

- Сьогодні і впродовж вечора, - впевнено сказав він. - Завтра знову перейдемо до офіційних звертань. Нам ж не потрібні плітки? - розтягнувся він в знущальній посмішці. 

- А є про що пліткувати? - скинула я бровами. 

- В нас немає, - знизав він плечима. - А ось в цілительську двері б закривали. 

- В наступний раз закриємо, - підмигнула йому. Виправдовуватись я точно не стану. 

Розмову далі Майкл не продовжив. Він уважно спостерігав за дорогою. А слідкувати було за чим. 

Темні хмари поєднались з заходом сонця, та де не де поблискувало. Осінній ліс доповнював унікально створену картину самою природою. 

Ми їхали до підніжжя гори Серафим. Не такої великої, як гора біля якої знаходиться академія Бонавентури, але не менш прекрасної. 

Поблизу гори Серафим розташовувалось невеличке місто де зазвичай мешкали ті, хто своїх грошей ніколи не рахував. Вже не говорячи скільки там коштують ресторани. В один з яких ми приїхали. 

Столи виставлені по кутках та на них вишукано розставлено фуршетні страви та келихи на будь який смак. Навіть моя улюблена текіла була.

- Весь ресторан сьогодні для вашої зустрічі? - як тільки ми увійшли в шикарне приміщення  запитала у Майкла. 

- Як і кожного року, - відповів він та надав лікоть для підтримки. - Це зустріч більше схожа на розповсюдження пліток, але сьогодні присутній помічник короля країни Ваглес, тому вечір обіцяє бути цікавим.

- І кого мені чарувати? - запитала дивлячись на сірі очі бойового мага. 

- Насолоджуйся вечером, Каро, - легко торкнувся моєї руки, поки ми підходили до столику з напоями.

Довго бути на одинці нам не довелось. До нас підходив високий чоловік з сивим волоссям та такою ж бородою, з  вусами, які були трохи підкручені догори та одягнутий в чорний вінтажний костюмі з золотою вишивкою та піднятим коміром. Підходив разом зі своєю спутнецею. Чоловіка я не знала, а ось його супутницю відразу впізнала. Студентка Олівія Лайон, була одягнута у розкішну сукню зеленого кольору та з зібраним волоссям. Її погляд був невимушеним та зустрівшись зі мною вона скривилась.

- Майкл Арден, - коротко кивнув, вітаючись чоловік до бойового мага та повернув погляд на мене. - Ваша супутниця прекрасна. 

Ось і моя «жертва». 

- Каро, це засновник ордену мисливців «Зоряний Лев», Адріан Лайон, - представив мені Майкл. - А це моя колега Кара Бенет.

- Приємно, -  коротко посміхнулась. Я дивилась лиш на Олівію. Та гадала хто ж вона для нього. Навряд його дружина та і замолода для сестри. Певно дочка. 

- Моя донька багато розповідала доброго про вас, - він взяв мою руку та ніжно поцілував, що змусило мене перемістити погляд на нього.

- Невже? - хмикнула Олівія.