Розділ 18

Рівно за десять хвилин до сьомої до гуртожитку під’їхав чорний матовий автомобіль, збоку якого виднілася моя подряпина. Я так і не наважилася зізнатися Майклу, що пошкодила його авто.

Майкл, спершися на машину, говорив по телефону й емоційно щось доводив співрозмовнику. Та щойно його погляд зустрівся зі мною, він завмер на кілька секунд. Вів’єн була права. Йому сподобалося.

— Маєте прекрасний вигляд, викладачко Каро, — не прощаючись, він поклав слухавку й відчинив переді мною двері з того боку, де подряпини видно не було. — Боюся, мої ділові партнери весь вечір говоритимуть лише про вас.

— А ви? — я зупинилася біля дверей і усміхнулася до нього.

Він був одягнений у форму темного кольору, яку я вже бачила. Завжди дивувалася, як у чоловіків не болять плечі від такої кількості сталі, якщо в мене від зимової куртки відвалюється спина. Зблизька я відчула тонкий, свіжий аромат лимона з домішкою кедрового горіха й легкою ноткою ванілі, яка з’явилася лише на мить. Я вдихнула глибше — і знову відчула його запах. Доволі цікаве поєднання.

— Мені залишиться тільки відбиватися від шанувальників, — відповів він, підморгнувши.

— Хіба не для цього ви мене покликали? — знизила я брови, розуміючи, що в ресторані буду радше відволікаючим маневром. Ділові зустрічі зазвичай проводять у вузькому колі, де кожен новий учасник стає приводом для розмов і знайомств.

— Усе можливо, — кивнув він на сидіння.

Навіть м’які сидіння його розкішної іномарки не дозволяли мені розслабитися. Совість гризла через подряпину. І коли це я стала такою сумлінною? Зазвичай відьми не славляться винятковим каяттям.

— Що сталося сьогодні в лісі? — вирішила я відволіктися від думок про пошкоджене авто.

— Демона помітили, — дивлячись на дорогу, відповів Майкл, а потім кинув на мене погляд і вже спокійніше додав: — Та виявилося, що хтось невдало пожартував.

Не дуже переконливо, викладачу Арден. Я б сказала — брехня вселенського масштабу. Ваші очі, коли ви забігли до Тукрокса, говорили зовсім про інше. Щось там таки сталося. Але не хоче — хай не розповідає.

— Я б не радив тобі в це лізти, Каро, — його тон змінився. Він дивився вперед, і посмішка зникла. — У справи творінь Хаосу.

— Коли ми встигли перейти на «ти»? — вирішила проігнорувати його настороженість.

— Сьогодні. І впродовж усього вечора, — упевнено сказав він. — Завтра знову повернемося до офіційних звертань. Нам же не потрібні плітки? — розтягнувся він у глузливій усмішці.

— А є про що пліткувати? — підняла я брову.

— У нас — ні, — знизав він плечима. — А от у цілительську двері все ж таки варто зачиняти.

— Наступного разу зачинятимемо, — підморгнула йому. Виправдовуватися я точно не збиралася.

Розмову Майкл більше не продовжував. Він уважно стежив за дорогою, і слідкувати було за чим.

Темні хмари зливалися із заходом сонця, подекуди спалахувало світло. Осінній ліс довершував цю картину, створену самою природою.

Ми їхали до підніжжя гори Серафим. Не такої великої, як та, біля якої розташована академія Бонавентури, але не менш прекрасної.

Поблизу Серафима розкинулося невеличке місто, де зазвичай мешкали ті, хто ніколи не рахував грошей. Вже не кажучи про ціни в ресторанах. В один із них ми й приїхали.

Столи стояли вздовж стін, на них вишукано розмістили фуршетні страви та келихи на будь-який смак. Навіть моя улюблена текіла була.

— Весь ресторан сьогодні для вашої зустрічі? — запитала я, щойно ми зайшли до розкішного приміщення.

— Як і щороку, — відповів він і подав лікоть. — Ця зустріч більше схожа на обмін плітками, але сьогодні присутній помічник короля країни Ваглес, тож вечір обіцяє бути цікавим.

— І кого мені чарувати? — запитала я, дивлячись у сірі очі бойового мага.

— Насолоджуйся вечором, Каро, — легко торкнувся він моєї руки, поки ми підходили до столу з напоями.

Довго наодинці ми не пробули. До нас підійшов високий чоловік із сивим волоссям і такою ж бородою, підкрученими вгору вусами та в чорному вінтажному костюмі із золотою вишивкою й піднятим коміром. Поруч із ним була супутниця. Чоловіка я не знала, а от її впізнала відразу.

Студентка Олівія Лайон була вдягнена в розкішну зелену сукню, волосся зібране. Її погляд здавався байдужим, але, зустрівшись зі мною очима, вона скривилася.

— Майкл Арден, — коротко кивнув чоловік, вітаючись із бойовим магом, а потім звернувся до мене: — Ваша супутниця прекрасна.

Ось і моя «жертва».

— Каро, це засновник ордену мисливців «Зоряний Лев» Адріан Лайон, — представив мене Майкл. — А це моя колега Кара Бенет.

— Приємно, — коротко посміхнулася я. Дивилася ж лише на Олівію, намагаючись зрозуміти, ким вона йому доводиться. Навряд чи дружина — надто молода. Не сестра по тій же причині, хоча все може бути. 

— Моя донька багато доброго про вас розповідала, — він узяв мою руку й ніжно поцілував.

— Невже? — хмикнула Олівія.

— Казала, що ви екстраординарна викладачка, — він і далі не відпускав мою руку.

Я ледве втрималася, щоб не розсміятися.

— Мені подобаються молоді викладачі з таким цікавим підходом, — продовжив Адріан Лайон. — Я радий, що саме ви навчаєте мою доньку.

Олівія закотила очі.

— Ви мені відверто лестите, містере Лайон, — я повільно забрала руку й усміхнулася, намагаючись згладити ситуацію.

— Називайте мене Адріан, — швидко виправив він. — Чи не розкажете мені більше про свій предмет?

Він відпустив доньку й галантно подав мені лікоть. У той момент мені стало шкода Олівію. Та, схоже, для неї це було не вперше — взявши келих, вона рушила до компанії чоловіків, що весело обговорювали щось своє.

Я подумки простогнала від безвиході.

— Чому така красива жінка без партнера? — лагідно поплескав він мене по руці.

— Тема мого предмета не стосується особистого життя, — нагадала я, натякаючи, що якщо він хоче говорити про відьомство, то саме про це і варто говорити.