Розділ 17

— Заклинання — це не просто читання віршика, — почала я заняття з третім курсом. — Заклинання — це сукупність правильно підібраних слів і магії, що йде від вас.

Третій курс стояв на полігоні, де зазвичай проходили бойові тренування, і явно не розумів, чому сьогодні ми тут, а не в оранжереї з вогнем та зіллями.

— Кожен із вас зараз має скласти або пригадати одне з найсильніших своїх заклинань, — продовжила я. — У вас є десять хвилин.

Сперечатися мої підопічні не стали. Я навіть помітила в їхніх очах іскри азарту. Те, що вони знають справді сильні заклинання, я зрозуміла з плану їхньої колишньої наставниці Лотті. Я перечитала його від початку до кінця — вона люб’язно залишила все для наступної відьми в бібліотеці. Лотті була зосереджена на заклинаннях, зілля ж у неї існували переважно в теорії. У мене ж усе навпаки. Але якщо мені потрібно підвищувати власний резерв магії — чому б не поєднати приємне з корисним?

Студенти вишикувались навпроти мене, а я сплела невидимий захисний щит. Ідеальна практика: щит живиться від джерела магії, водночас прокачуючи її, щось на кшталт магічного ременя, який імпульсами качає твій прес. Тільки тут — усю магію одразу.

— Хто проламає щит — ставлю відмінно, — сказала я незворушно.

Студенти переглянулися, але ніхто не поспішав починати.

— Першому сміливцю також відмінно, — додала я.

Ян Теренс вийшов уперед.

Хто б сумнівався.

Він пробубнів вірш під ніс, і його заклинання відбилося від мого щита, мов муха від зачинених дверей.

— За сміливість — відмінно. За заклинання — одиниця, — моя усмішка була надто вже знущальною. — Перездасте, студенте Теренс.

Він важко видихнув і відійшов у кінець.

Наступні студенти також намагалися пробити щит. І, на мій подив, хоч якесь коливання я відчула лише від трьох: брата Джун Тонкана, Георга Колвіла — від нього навіть з’явилась тріщина — та студентки Лайон. Олівія, попри юний вік і тендітну зовнішність, володіла неабиякою силою.

Останньою вийшла Ліліана Нокс. Вона заплющила очі й спрямувала слабке заклинання точно в центр тріщини, залишеної Георгом.

— Доволі кмітливо, — усміхнулась я, відчуваючи, як мій щит слабшає. — Відмінно, студентко Нокс.

Можливо, світлих магів у нашому світі й недооцінюють. Студентка Нокс відкрилася мені зовсім з іншого боку.

Ян Теренс, однак, не з тих, хто здатен змиритися з поразкою. Особливо — від світлої магині.

Він гучно проказав нове заклинання, і чорно-сіра хмара з його рук рвонула просто на мене.

— Ян, заради Хаосу! — крикнув Георг.

Я ж не стала кричати. Лише укріпила щит і, перш ніж хмара вдарила, зосередила всі сили на місці тріщини.

Заклинання врізалося в щит із оглушливим гуркотом. Хвилею відкинуло і студентів, і мене — в огорожу, по різні боки полігону.

Щит витримав. Але був майже згаслим.

— Ти придурок, Теренс! — пробурмотіла Олівія, підводячись.

— Студенте Теренс, — я підійшла до нього.

На мені не було жодної подряпини — щит добре мене захистив. Але його магія… Перше заклинання було темним. А ось друге... — не світле і не темне. Інше. Дивно рідне. Він не відьмак — я б це відчула. Хто ж ти такий, Теренсе?

— Ставлю вам відмінно.

Його усмішка спалахнула.

Ох, хлопче. Тепер я від тебе не відстану.

— Але хочу повний звіт щодо останнього заклинання на п’ятницю. І про зілля покори не забудьте, — чітко додала я, розвертаючись до виходу. — Заняття закінчено.

Я швидко попрямувала до цілителя.

Цього разу я не зовсім розрахувала власний резерв. Точніше — не очікувала, що заклинання звичайного студента здатне настільки вразити.

— Цілителю Тукрокс, — забігла до нього та ледве не обняла, радіючи, що він у себе. — Допоможете?

Цілитель лукаво посміхнувся і махнув рукою, показуючи на кушетку. Сьогодні перенапруження було не таким сильним, але зустріч із Майклом ще попереду, тож я хотіла мати всі сили при собі.

— Моя пропозиція досі в силі, — проводив він руками вздовж мого тіла, затримуючи їх над випуклими ділянками. Напруга поступово спадала, хоч і повільно. Напевно, Тукрокс спеціально розтягував момент. — І вона набагато приємніша, — його рука зупинилась майже на зігнутому коліні, ледь торкаючись його.

Я підвелася, опинившись ще ближче до його обличчя. Чоловік приємний… але внутрішня відьма не дозволяла піддатись спокусі. Хоч тіло віддавало мурашками, здавалось, що воно готове підкоритися, насправді це була моя дволітня голодна хотячка.

— Ваші цілительські здібності мені цілком приємні, — м’яко відмовила.

Тукрокс зрозумів це не так. Він поставив руку на кушетку і підсунувся ближче.

— Таку, як ви, варто почекати, — промовив, глянувши прямо в очі.

Мені стало цікаво, скільком жінкам він таке говорив. Усміхнулась самій собі.

— Ви вже закінчили? — намагалася приховати сміх.

— З вами ніколи не закінчу, — двозначно відповів він.

Двері раптом розчинилися, і влетів Майкл. Що з ним?

Викладач Арден ошелешено глянув на картину: я напівлежачи на кушетці, а над мною цілитель у дуже близькому зоровому контакті.

— Викладачко Бенет, що ви тут робите?

— Лежу. Хіба не видно? — відсторонила Тукрокса і піднялася з кушетки.

— Та видно… — він почесав голову і перевів погляд на цілителя. — Говарде, потрібна твоя допомога в лісі.

Погляд Тукрокса став похмурим. Як хотілося мені піти з ними і подивитися, що там сталось.

— Викладачко Бенет, — змінив тон Говард на більш формальний. — Хочу уточнити: ви бились із відьмаком?

— Ні, — нахмурилась я. — А що?

— Здавалося, на вас магія Хаосу, — махнув він рукою. — Але, певно, це від перенавантаження. Ми закінчили… — промовив і тихіше додав: — На сьогодні.

Його припущення збігалося з моїм. Я теж відчула рідну магію у заклинанні Яна.

— Викладачко Каро, — вкотре згадав моє ім’я Майкл, вибивши з думок. — Я заїду за вами о сьомій. Надіюсь, ви відпросилися на ніч?