Розділ 15

Бути наставником — означає бути мудрим покровителем, упевненим тренером і вірним другом.
Саме це я читала о шостій ранку в правилах наставника, які мені люб’язно скинув на браслет Артур Грін. О шостій, Хаос його побери, ранку.

Третім курсом я захоплювалась. Вони були сильні, розумні, уважні. Але я бачила й інший бік — вольові, прискіпливі, незалежні й поза академією надто самовпевнені.

І саме мені Доля подарувала наставництво над цим курсом.

Сьогодні мало відбутися перше позакласне заняття в моїй новій ролі. Воно проводиться двічі на тиждень — у вівторок та суботу.

Телефон завібрував, висвітивши ім’я Роуз Бенет.

— Привіт, бабусю, — мій голос був хрипким. А що ще можна хотіти о шостій ранку?

— Хаос тебе побери, відьма ти паршива! У яку Смерть його знає задницю ти поклала свій телефон?! — такого тону я від неї ще не чула.

Роуз Бенет мала характер і вміла вдарити словом, але зараз вона була не просто зла — розлючена й готова вбивати.

— Розрядився, — лише відповіла я.

Запала пауза. Я навіть глянула на екран, перевіряючи, чи не роз’єднало. Але, певно, бабуся просто заспокоювалась.

— Так не можна, — фиркнула вона. — Я хвилювалась.

— Знаю, — винувато сказала я. — У тебе щось термінове? Бо я на тренування хочу встигнути.

— Тренування? — у голосі з’явилось схвалення. — Я просто хотіла попросити, щоб ти взяла вихідні наступного місяця й приїхала додому.

— Звісно. Я приїду на твій ювілей, — усміхнулась.

Відтоді як у п’ятнадцять я покинула маму й переїхала до бабусі, ми святкуємо дні народження разом. Купуємо дороге вино на останні гроші, замовляємо піцу й годинами обговорюємо все на світі.

— І дзвони мені, — наставницьким тоном додала вона.

Я планувала відкласти частину зарплати на подарунок бабусі. Вона заслуговувала на щось хороше після всього, що для мене зробила.

Коли мене вигнали з академії й мій магазин згорів разом з усіма заощадженнями, я залишилась із величезними боргами. Ми виплачуємо їх разом і досі. І я знала — пожежа була не випадковою. Батьки мого тодішнього нареченого звинуватили мене в його смерті й підпалили магазин.

Дякуючи Долі чи Смерті, я вижила.

Вони не помилилися: прокляття на нашій родині сильне. Я сподівалась, що справжнє кохання його подолає, але так буває лише в книжках. Уся моя рідня — чорні вдови. Щойно любов наших чоловіків стає справжньою, вони помирають, залишаючи нас біля могил. Мама, бабуся, я — усі втрачали коханих не раз.

Інтим без зобов’язань я собі дозволяла. Але хотілося тепла. Хотілося кохання.

— Сьогодні краще, викладачко Бенет, — голос Майкла витяг мене з думок.

Я пробігла три кола на рівні з третім курсом і жодного разу не зупинилась.

— То, може, станемо в пари? — усміхнулась я, крокуючи на місці й благально дивлячись у його сірі очі.

— Не сьогодні, — похитав він головою.

Як і Артур, він запропонував мені сидіти на лавці біля входу. І як мені, скажіть, розвивати магію? Хоча один спосіб у мене був. І я збиралась ним скористатись.

Заняття з першим курсом були суто теоретичними, тому голос трохи сів.

З дивним, тривожним відчуттям усередині я чекала на позакласне заняття з новими підопічними. Інтуїція ніколи мене не підводила.

Зайшовши в аудиторію, я зустріла п’ятнадцять пар здивованих очей. Вони чекали Майкла, а не ту, що ще менше двох тижнів тому танцювала з ними на столах.

— Вітаю, третій курс, — сперлась я на стіл у просторій аудиторії, де стільців було більше, ніж студентів.

Вони переглянулися, ніби чекали фрази «Це жарт» або «З першим квітня». Ага. У середині вересня.

— Скільки захвату бачу в очах, — окинула їх кислі, мов лимон, обличчя.

— Викладач Арден відмовився від нас? — з образою запитала Ліліана Нокс.

— Я ж казала, що засновник ордену не матиме на нас часу, — незадоволено склала руки Олівія.

— Може, він через тебе й відмовився, — фиркнув Ян Теренс.

Скільки любові в цієї парочки. Ще два тижні тому вони були близькі. Цікаво, чому Майкл міг відмовитись саме через Олівію — Ян не сказав би це просто так.

— Замовкни, Теренс, — відмахнулась вона.

— Досі ображаєшся, що викладач Арден взяв мене в команду, а не тебе? — з удаваним співчуттям запитав Ян.

На мене вони майже не звертали уваги. Дивно, бо на моїх заняттях свої уїдливі коментарі вони тримали при собі.

— Досить вам! — крикнув Джун Тонкан.

Він був трохи вищим за брата Хуна, зі світлішим, пухнастішим волоссям. Обидва — м’язисті, з виразними вилицями, тонкими лініями очей і смаглявою шкірою. Але різні за характером. Їхня любов до хутра була окремою історією: поки всі тренувалися в спортивних костюмах, ці двоє приходили в хутряних штанях. Та академія бачила всяке — ніхто вже не дивувався.

— Викладачка в аудиторії, якщо ви не помітили, — підтримав Хун.

— Вибачте, — буркнула Олівія й кинула на мене неприязний погляд.

— Якщо відверто, — стиснула я губи, — я не в захваті від цього наставництва. Але нам доведеться співпрацювати. Тож прошу — без таких перепалок. Якщо, звісно, хочете, щоб я іноді йшла вам назустріч. Домовились?

Ян і Олівія переглянулися й кивнули одночасно.

— Чудово, — кутик моїх губ сіпнувся. — А тепер вільні.

— А як же відпрацювання поведінки? — нагадала Ліліана Нокс, отримавши колючі погляди одногрупників.

— Ось вам наставницька настанова, — знизала я плечима. — Читайте правила академії й дотримуйтесь їх.

Я прекрасно пам’ятала ще з часів, коли навчалася: наставників ніхто й ніколи не слухає. Тож яка різниця, що саме я скажу?

— Чого сидимо? Геть з аудиторії.

Студенти невпевнено підвелись і, пропустивши дівчат уперед, вийшли один за одним.

Позакласне заняття минуло краще, ніж я очікувала. Ну а що? Я ж не хотіла цього наставництва. За ради Хаосу, не наставниця я. І точно не вмію цього робити.