Розділ 12

Проспавши більше шести годин, я підвелася з першою вібрацією браслета. Прийшло нагадування про вечерю. Тіло було виснажене, і хотілося далі спати. Але в мене було дві години, щоб забрати машину з лісу.

Широко позіхаючи, я спустилась вниз у їдальню. Студентів було від сили п’ятеро. Хто в єдиний вихідний стане стирчати в академії?

Викладачів, до речі, також не було. Тільки Хелена сиділа за столом.

— Викладачко Бенет, — засяяла вона посмішкою. Без Джини викладачка була більш привітною. — Я бачила ваш бій, це було дивовижно.

— Не треба лестощів, викладачко Картер, — сіла я за стіл із тацею їжі. Я знала, що могла б краще, але, на жаль, шість років марнування магії дали свої плоди.

Телефон на столі у викладачки Картер завібрував, і на екрані висвітлилося обличчя чоловіка з світлими очима та білявим волоссям. З написом «Коханий».

Хелена посміхнулась та швидко прийняла виклик.

— Коханий, я їм і виходжу, — відповіла вона лілейним голосом та слухала, що він говорив у відповідь. — Так, я відпросилась на завтра. Ми проведемо дні удвох.

Вона поклала слухавку, і усмішка не сходила з її обличчя.

— Мій хлопець, — повідомила мені інформацію, яку я й без неї зрозуміла. — Ми хочемо провести разом дні. Напевно, він планує романтичну вечерю сьогодні, — засміялась вона і притиснула телефон до себе, ніби це був її коханий.

Я вичавила з себе посмішку. Ось не знаю, як реагувати на такі розмови з абсолютно незнайомою людиною. Я ж не подруга їй, нехай Джині це розповідає.

— Ми їдемо в центр міста гуляти, а потім до нього, — вирішила продовжити вона.

— М-м, — лише відповіла я. Хотілось поскоріше вийти з їдальні і піти до своєї машини. Саме піти, тому що просити когось підвезти я не могла. Хоча одна особа тут була, але доведеться терпіти її «захоплююче-романтичну» розповідь.

— Викладачко Картер, — підняла очі від таці. — Чи не могли б ви мене до лісу підвезти?

— До лісу? — нахмурилась вона. — У вас щось сталося, викладачко Бенет?

— Там моя машина, — пояснила їй, та побачила, що Хелена досі не розуміє, про що я. — Вона зламалась, і я лишила її в лісі. Хочу поїхати глянути.

— А ви розбираєтесь у машинах?

Ось про це я не подумала. Приїду, подивлюсь і що далі? Піду назад у гуртожиток?

— Мій коханий має майстерню, він може глянути, — зрозуміла моє сум’яття Хелена.

— О, я не хочу вас відволікати від вечора, — мені було ніяково від такої раптово приємної пропозиції.

— Та які питання, Ден забирає мене зараз, і ми можемо по дорозі оглянути вашу машину, — посміхнулась вона. — Тільки покажете нам, де вона.

Вона доволі мила особа. Нехай і трохи приставуча, але добра та привітна.

— Якщо ви наполягаєте, — мені було не по собі, але якщо я не зроблю цього зараз, доведеться чекати ще тиждень, щоб у неділю розбиратись із машиною.

Коханий Хелени чекав її за територією академії. Йому не можна було заїжджати навіть на парковку — ще одне правило.

— Привіт, — чмокнула вона його в щоку, і він лиш легенько обняв її за талію. — Це моя колега, викладачка Бенет, в неї машина зламалась. Давай допоможемо їй.

Ден нахмурився, від чого на лобі виступили ряди зморшок.

— Дуже приємно, — протягнув він руку для вітання. — Деніел.

— Кара, — представилась я та потиснула руку чоловікові.

Він відкрив двері спочатку Хелені, а потім мені — на заднє сидіння. Хелена почала розповідати про сьогоднішній день і не забула згадати, як я билась із бойовим магом. З її вуст це звучало так, ніби я й справді була неперевершена. Ден лиш зиркав на мене через дзеркало заднього виду та майже нічого не відповідав.

Мені здалося, що їхні стосунки більше схожі на слона та моську, але це взагалі не моє діло. Я знаю чоловіків, які холодні зовні, але наодинці показують усю любов.

— Ось тут наліво, — перебила я розповідь Хелени.

Машина стояла саме на тому місці, де ми з Майклом залишили її. Ден накинув на себе робочу куртку з надписом «Авто». Дуже лаконічна назва. Він взяв інструменти та відкрив капот, щось роздивлявся, поки Хелена бігала навколо і зиркала через плече, здавалось, чоловік до цього звик і ніяк не реагував на неї.

— Тут поломка в електронній начинці, — констатував він, закривши капот та витер руки об полотенце, яке люб’язно надала Хелена.

— Скільки це коштуватиме?

— Приблизно дві тисячі вун, — зняв він куртку. — Але розраховуйте, що потрібен евакуатор, щоб забрати машину до майстерні — це приблизно ще десь тисяча вун. Мої хлопці заберуть і вже через тиждень зроблять усе.

Машина мені потрібна вже зараз, тому важко зітхнувши, я погодилась залізти у нові борги, точніше не виходити з них.

Вони підкинули мене до міста, а саме до магазинчика з травами Елізабет. Я попрощалась та вийшла. Мені терміново потрібні гроші, хоча б якусь суму, щоб боргів було менше. Якщо бабуся взнає, що я зламала її машину, сама Смерть буде в шоці від того, що Роуз зі мною зробить.

Табличка висіла з написом «Зачинено». Я постукала. Через кілька хвилин світло засвітилось, і до мене вийшла заплакана Елізабет.

— Що сталось? — нахмурилась, дивлячись на дівчину.

Лізі заплакала ще сильніше, потягнула мене за руку до столу, де лежали знайомі платіжки про несплату. Магазинчик Елізабет закриють через тиждень, якщо вона не оплатить оренду.

— Скільки в тебе є? — глянула я на кінцевий рахунок у платежі.

— Дві тисячі вун, — повідомила вона. — А треба двадцять, — знову почала заливатись сльозами.

Моє серце здалося від жалю. Дівчині не просто закриють магазин — її виселяють з речами, адже вона живе тут.

— Відкривай магазин, — важко зітхнула, розуміючи, що треба рятувати ситуацію.

— Але все одно ніхто не прийде, — витерла вона сльози.

— Виставимо столик перед магазином, будемо продавати зілля чарування, — придумала я план. — І кухню мені відкрий.

Стоячи на кухні, я розливала багато зілля чарування і дала одне випити Лізі. Можливо, це в якомусь роді шахрайство, але коли я навчалась, у мене був свій магазинчик, і якщо в якийсь місяць продажі не йшли, це рятувало на ура.