Розділ 10

Пропозиція Майкла крутилася в моїй голові по дорозі до храму Покровителів. І ні, це було не побачення. Він запросив на ділову вечерю з засновниками орденів. Але навіщо там я? Цього мені не пояснив.

Я переключилася на голос історички. Хелена Картер розповідала, що храм Покровителів зазвичай знаходиться у забороненій зоні лісу, але сьогодні, під час сонячного затемнення, творці світу дозволяють вхід у священне місце. Мені здалося це занадто пафосним. Хаос, Доля та Смерть хоч і є творцями, але таке поклоніння їм не для мене. Я б сказала, я така собі атеїстка, як і взагалі всі відьми.

Ми вийшли посеред густих зелених дерев. Хелена продовжувала розповідати, як нам пощастило зустріти затемнення та потрапити у храм. Адже це можливо лише раз на п’ятдесят років.

— Ми прийшли, — посміхнулася Хелена.

Справили враження на мене лише густі зарослі, які обросли навколо трьох статуй із зав’язаними очима. І це весь храм?

Хелена перша ступила до закинутого місця, за нею її підопічні — мій «улюблений» третій курс. А потім усі інші послідували. Я йшла в самому кінці. Студентів було надто багато для такого місця, тому я бачила лише верхівки статуй.

— Ці камені зробили самі Покровителі, щоб нагадати: ми створені за їх подобою, але вони вищі за нас і завжди стежать. Посередині — статуя Хаосу, справа від нього — Доля, зліва — Смерть. Кожен має своє місце, як і люди, маги та демони у нашому світі.

А про відьом вона забула. Я махнула рукою, не звертаючи уваги. Було дивно, що статуї зовсім не схожі на ті малюнки, що показують у книжках. Хоча в різних джерелах їх зображають по-різному. Так що тільки творцям відомо, як вони виглядають насправді.

Хелена покликала студентів до іншої локації, а я підійшла до статуй — саме до Смерті.

— А ти змінилася, — посміхнулася, згадуючи, що бачила її шість років тому.

Тоді Смерть стояла спиною до мене у чорному балахоні з золотими вставками, який покривав її тіло з головою. Над нею виднівся повний місяць, що навіював ще більшого страху. Коли вона повернулася, я побачила лише чорний дим — могутню темну силу, що ховалася за балахоном. Але я не боялася. Я кричала до Смерті, лаяла її та погрожувала. Вона забрала мого нареченого, і це була не перша наша зустріч. Перша була у мої п’ятнадцять — тоді Смерть у тому ж балахоні забирала тіло мого першого кохання. Його звали Біллі. Він не заслуговував смерті. Єдине, що об’єднувало обох моїх померлих хлопців, — вони закохалися в мене.

— Вони виглядають зовсім не так, — голос ззаду розвіяв мої спогади.

Я повернулася і побачила Майкла.

— Не думала, що ви такий любитель храмів, — посміхнулася я, далі роздивляючись Смерть.

— Це не просто храм, це зв’язок із Покровителями, — промовив велично він. — Але їх статуї спотворені самими Покровителями, — продовжив Майкл. — Щоб нагадати: вони не просто стежать, вони серед нас, і ти ніколи не знаєш, перед тобою творіння чи творець, — прошепотів останні слова.

Голос Майкла був таким приємним, що мені хотілося слухати його далі.

— Викладачка Картер дещо не показала, — він провів рукою над статуєю Смерті, і на ній з’явився напис: «Життя — це кінець».

Я глянула на статую Хаосу — внизу був напис «Життя — це пригоди», а під статуєю Долі писалося «Життя — це початок».

— Як красномовно, — промовила я, заново подивившись на Майкла. — Звідки ви це знаєте?

— Багато читаю, — відповів він. — Люди занадто зациклені на поклонінні творцям, — Майкл підійшов до Хаосу. — Ми створені на їх подобу, отже частково рівні їм.

— Незважаючи на те, що вони нас можуть вбити, — нагадала я, підійшовши до статуї.

— Не все так просто, — не повертаючи голови до мене, лиш дивився на Хаоса. — Доля може вбити лише тоді, коли людина має таку долю. А Смерть не вбиває, вона забирає душі у забуття. Трохи тавтології, але воно так і є.

— А Хаос? — запитала я, глянувши на Майкла.

Він повернувся до мене, і наші погляди зустрілися. На питання він не поспішав відповідати. Сірі очі бойового мага уважно дивилися на мене. Я не відводила погляду, хотіла вловити кожне його слово.

— Хаос не вбиває, він мучить у ревнощах, — промовив він, дивлячись на мене.

По спині пройшов мороз. Було відчуття, що він знає Хаоса особисто. Або його слова про те, що переді мною творець, були натяком? Я струснула головою — моя фантазія занадто розігралася.

— Ревнощі — найсильніше почуття, — пожала я плечима, щоб уникнути незручної паузи.

— Напевно, — Майкл підійшов до статуї Долі. — Кажуть, перша, хто відчув ревнощі, була сама Доля. Вона зруйнувала тіло Смерті, бо та розділила ліжко з Хаосом.

— А що ж Хаос?

— Хаос? — він нахмурився. — Хаосу це сподобалось.

Звісно, він чоловік, — подумки закотила я очі. Хаосу подобалося грати двома могутніми жінками. Якщо ця історія правдива, зрозуміло, чому я бачила Смерть саме в такій подобі — її тіло просто вмерло.

Я очікувала, що він продовжить розповідь, але Майкл мовчав і через кілька хвилин розвернувся, щоб піти до інших.

— Кара, — знову почувся шепіт. — Кара, допоможіть...

Я озиралася, але була сама. Майкл уже зник за деревами. Ігноруючи голос, я побігла до викладачів зі студентами. Ще не вистачало зійти з розуму через ці голоси.

Важко дихаючи, я знову встала ззаду та слухала, що розповідає Хелена.

— На жаль, столітня війна зруйнувала храм. Від нього залишилися лише статуї та контури будівлі, — розповідала Хелена, йдучи по стежці. — Творці так розізлилися на нас, що закрили храм назавжди. Лише раз на п’ятдесят років можна зайти у місце, що колись було священним.

Я ж казала, творці надто високої думки про себе. Столітня війна була майже триста років тому і почали її самі творці. Вони нацькували своїх підлеглих один на одного. Ті, хто вижив, розповідали дітям, як Покровителі нашіптували йти в бій не на життя, а на смерть. Світлі маги пліч-о-пліч із людьми боролися проти темних магів, а коли світлі падали, демони напали на світ. І тоді Доля та Смерть втрутились та затягнули усіх демонів і Хаоса до підземного світу. Хоча існує міф, що Хаос схитрував і використав невідому силу трьох творців, щоб зачепитися у цьому світі, але чи правда це — ніхто не знає. Відьми ж на війні були чимось на кшталт «гарматного м’яса». Їх пускали на розвідку або у гарячі точки. Я навіть не можу уявити, наскільки страшними були ті часи. І головне, війна тривала сто років.