Розділ 7

До свого першого заняття я готувалася… Та що я брешу — я не готувалася. Решту дня після церемоніальної промови я провела, розкладаючи речі. А пів ночі читала правила академії. Нам, до речі, також заборонено пити алкоголь на території академії — правило більш ніж прийнятне. Але от заборона ходити до лісу після відбою… Це було дуже дивно, адже академія розташована просто в цьому лісі. Що такого може статися? І чого вони так бояться, що не пускають у ліс навіть викладачів?

Я всілася за викладацький стіл і закинула ноги. Завжди хотіла так зробити. Поки чекала студентів, вирішила почитати про академію Бонавентури.

Це одна з найкращих академій бойових магів. Тут навчаються три курси. Найкращі студенти, які проходять відбір, — їх приблизно п’ятнадцять — залишаються на третьому, останньому курсі, після чого йдуть до мисливських орденів, таких як «Зелене око», який очолює Майкл.

Мої думки перервав прихід студентів третього курсу — вони зайшли до аудиторії, і двері за моєю спиною заскрипіли.

— Ей ти, — крикнув хтось явно до мене. — Тут викладачка сидить.

Я опустила ноги й повільно обернулася.

— Сідайте, — кивнула на парти.

Студенти переступили з ноги на ногу, але все ж рушили до місць, опустивши очі. Моє перше заняття було саме з тими, з ким я вчора провела вечір. Просто чудово. Зелені очі дівчини, яка вчора була в червоній сукні, блиснули неприємною усмішкою. Схоже, буде цікаво.

— Ми будемо вчитися пити алкоголь? — засміявся темношкірий кучерявий хлопець, якого я також пам’ятала з учорашнього вечора. — Ні, краще танцювати на столі! — підтримав його весь курс сміхом.

Схоже, він був найсміливішим. Мій вираз обличчя не змінився. Якби я кожного разу реагувала на таке нахабство, то вже давно була б у божевільні.

— Для початку представтеся, — спокійно промовила я, дочекавшись, поки вони насміються.

— Ми вчора знайомилися, — підморгнув він і, зрозумівши, що я не реагую, додав: — Ян. Ян Теренс.

— Відповідаю на ваше запитання, студенте Теренс, — я взяла магічну указку й почала писати слова в повітрі; вони одразу проявлялися на дошці. — Відьомство — це сукупність таких аспектів, як зіллєваріння та промовляння заклять, що допомагають у захисті або нападі. А іноді й рятують життя. Десь тут є слово «алкоголь»? Або, можливо, «танці»?

Я повернулася до хлопця. Я не могла дозволити, щоб у перший же день мене змішали з брудом. Хай навіть мій сором був на межі, та зрештою ми всі люди. Мені ще доведеться розібратися з тією, хто підмішала мені зілля покори. Мій погляд перемістився на дівчину з зеленими очима, яка незворушно сиділа на одній з останніх парт.

— А тепер дістаємо аркуші паперу, — протягнула я, відчуваючи маленьку, але солодку помсту. Хотілося бодай трохи скористатися своїм становищем. — Пишемо від руки тисячу разів своє повне ім’я та прізвище.

— Для чого? — простогнав хлопець із середнього ряду.

— Відьомство, а саме зіллєваріння, потребує концентрації й часто — повторення одного й того ж сотні разів, — пояснила я, підходячи до його парти. — Зрозуміло, студенте?..

Високий, сильний хлопець із білявим волоссям, світлими очима та милим обличчям важко зітхнув:

— Колвіл, — відповів він, напівобернувшись. — Георг Колвіл.

— Тож я хочу побачити, як ви здатні виконувати одноманітну роботу, студенте Колвіле.

Кінець заняття пройшов у цілковитій тиші. Усі старанно писали. Я відмітила, що студенти тут дуже дисципліновані: якби це була академія відьом, половина вже вийшла б з аудиторії. Коли вони здавали роботи, я трохи їх повивчала. Головне, що запам’ятала, — зеленооку дівчину, яка вчора підмішала мені зілля. Олівія Лайон.

Та порадіти я не встигла. Наприкінці дня на мене чекало тринадцять скарг від студентів і виклик у ректорат. Про це мене сповістив новий браслет — і так наполегливо, що він не припиняв вібрувати, доки я не дійшла до кабінету.

Нахмурений ректор Алан Старк уважно вивчав скарги. Натомість його заступник виглядав більш ніж задоволеним. Його обличчя осяяла хижа посмішка, від якої мене враз знудило. Це ж треба так радіти чужому нещастю. Хотілося вплести йому прокляття в долю, щоб знав, як з відьмою тягатися. Натомість я мовчки чекала, коли ректор підніме голову.

Він здався мені мудрим і стриманим чоловіком. Щоб відволіктися від дратівливого погляду Артура, я розглядала костюм ректора: знову синій — під колір його небесних очей, чорні запонки на рукавах, а рукавиць не було. Я помітила, що він завжди тримав їх поруч — на випадок, якщо доведеться вітатися зі світлими магами.

— Викладачко Бенет, можете присісти, — не відриваючись від читання, промовив він.

— Я постою, — відмовилася, згадавши, як противно скрипить його диван.

— Як знаєте, — дочитав він останню скаргу. — Що ж, можу сказати лише одне…

Чи звільняють у перший робочий день? Зараз дізнаюся.

— Ваш підхід доволі експериментальний, — підібрав він слово. — Змусити бойових магів писати одне й те саме на аркуші — це, навпаки, похвально.

Що? Судячи з виразу обличчя, Артур поставив собі те саме запитання: його посмішка миттєво зникла.

— Студентам корисно виходити із зони комфорту, а легкий струс їхньому сприйняттю не завадить, — ректор порвав скарги й викинув їх у смітник.

Я, як і Артур, розгублено відкрила рот. Моє перше запитання: що ректору від мене потрібно? Не може ж він просто так добре до мене ставитися — взяв на роботу без повної освіти, викинув скарги, ще й похвалив за те, що я, по суті, байдикувала ціле заняття. Логічно було б припустити, що він хоче переспати з новою викладачкою… але тоді наполіг би, щоб ми залишилися наодинці. Думаю, з часом він таки виставить мені рахунок за ці поблажки.

— Сподіваюся, наступні заняття будуть більш формальними, — усміхнувся ректор, і його сива борода злегка піднялася. Я зрозуміла: наступного разу таких поблажок не буде.

— Звісно, ректоре Старк, — усе ще здивовано відповіла я.