Розділ 6

Прокинулася я з жахливим головним болем на м’якенькому білосніжному ліжку.

— Де я? — розплющила очі, оглядаючи високу стелю, а потім глянула під ковдру. Я була в одній лише нижній білизні. — Заради Хаосу… — невтішно протягнула я.

— Добрий ранок, — почула я голос незнайомця.

— Хто ти? І чого я гола? — закрила я ковдрою своє тіло.

Чоловік на вигляд не був студентом — дякуючи Долі, так наді мною не познущалися. Років приблизно тридцяти. Легка чорна щетина підкреслювала гострі вилиці та пухкі губи. Сірі виразні очі уважно розглядали мене. Мій погляд упав на верхню частину грудей, де було татуювання. Чорне коло, всередині — лінії, що перетиналися. Наче нічого особливого, але здається, я колись таке вже бачила. Ще б згадати, що воно означає. Волосся чоловіка було мокре й злегка скуйовджене. Він щойно вийшов із душу, тому на ньому майже нічого не було, окрім рушника. Можливо, в іншій ситуації я б задивилася на підкачене чоловіче тіло, але зараз мені хотілося лише аспірину.

— Кара, ти ж доросла дівчинка, — знущально посміхнувся він.

— Заради Хаосу… — я накрилася ковдрою з головою. — Ми хоч були обережні?

— Було так погано, що нічого не пам’ятаєш? — він підняв край ковдри біля моєї голови.

Я швидко висмикнула ковдру та знову накрилася.

— Та розслабся, — зненацька засміявся чоловік. — Нічого не було. Принаймні такого, за що мені було б соромно.

— Що ти маєш на увазі? — я заправила ковдру собі під руки. Помітила, що в квартирі поруч стояв диван з однією-єдиною подушкою. Певно, чоловік каже правду й спав окремо.

— Твої танці на столах, — почав згадувати він. — Це було доволі гаряче. Особливо коли ти скинула блузку.

— Свята Смерть, забери мене, — прикрила я руками обличчя.

— У студентські роки і не таке буває, — махнув він рукою.

— У тому й річ, — я підвелася, тримаючи ковдру. — Я не студентка, а викладачка.

Схоже, колишня. Якщо студенти впізнають — мене з ганьбою виженуть. Я знову простогнала.

— В Академії Бонавентури? — здивування відбилося на його обличчі. — Цікавий у них колективчик.

— Краще скажи, де мій одяг, — фиркнула я, оглядаючи підлогу, на якій був лише світлий, пухнастий і доволі приємний килим.

Квартира загалом була вишуканою, хоч і студія. Вікна від стелі до підлоги заливали приміщення світлом, а краєвид виходив на академію. Отже, я недалеко. Світлі меблі були розставлені зі смаком. Типова квартира холостяка.

— Низ ти також втратила, — знову з’явилася знущальна посмішка.

— Як? — підняла я брови, не розуміючи, як це могло статися.

— Ти зачепилася за щось, коли ми заходили в ліфт, і розірвала штани. А потім сказала, цитую: «Я набагато красивіша без штанів». Я з цим не став сперечатися, — його посмішка нікуди не зникала.

Проігнорувавши його, я глянула на годинник, що висів над каміном.

— Мені ж на реєстрацію, — застогнала я й, знайшовши на стільці сорочку чоловіка, швидко одягла її. Розвертатися від нього не стала — він і так бачив усе. Його пильний погляд стежив за кожним моїм рухом, і якось по-новому ковзнув по мені.

— Колись я тобі її віддам, — застібнула я ґудзики. Насправді ж сподівалася ніколи більше не побачити цього чоловіка. Сорочка висіла на мені, як мішок, але так навіть краще. У столиці мода дивна — можливо, ніхто й не зверне уваги. Не попрощавшись, я взулася й вибігла, не обертаючись.

Мої прогнози виявилися правильними: я була недалеко від пабу, де вчора відпочивала. Приблизно за квартал. Телефон я, певно, втратила разом зі штанами або ж його вкрали. Дійшовши до машини, я одразу дістала запасний одяг — блузку та класичні брюки, якщо раптом не встигну привести себе до ладу в академії.

Усі покровителі, схоже, вирішили сьогодні плюнути мені в душу — машина заглохла на пів дорозі. У техніці я тямила не краще, ніж у бойових мистецтвах. Стоячи посеред гущі лісу, я проводжала поглядом автівки, що прямували до академії.

Для повного щастя назустріч мені їхала чорна матова машина. І це могло б бути простим збігом, якби не одне «але» — саме її я вчора подряпала. Водій зупинився біля мене й опустив вікно. Знущальна посмішка з’явилася на обличчі чоловіка, якого ще двадцять хвилин тому я бачила в одному рушнику.

— Допомогти? — підморгнув він.

Ми переклали речі з мого багажника в його, а мою машину відсунули глибше в ліс. Точніше, він відсунув — сам. На ньому була форма, яку я пам’ятала ще з моменту зіткнення в підземеллі. Лише з відьмою могли траплятися такі збіги. Кому з творців світу я так насолила? Схоже, що всім.

— Тільки нічого не кажи, — сіла я на переднє сидіння, зустрівшись із його усмішкою.

Його сухе волосся відливало сірим, додаючи йому особливої харизми.

На щастя, усю дорогу він мовчав — лише посміхався, дивлячись уперед.

— Як тебе хоч звати? — запитала я, коли ми зупинилися на тому ж місці, де я його подряпала. Усвідомила, що так і не пам’ятаю його імені.

— Майкл, — відповів він, оглядаючи мене.

На реєстрацію я вже не встигала, тому швидко побігла до церемоніального, так би мовити, першого дзвоника, що відбувався на першому поверсі у величезній залі. На вході мене зустріла помічниця ректора, яку я вже бачила. На бейджику було написано: Джулія Шон. Потрібно запам’ятати це ім’я. Вона поправила окуляри, заглянула у великий записник і люб’язно вказала, де саме я маю стояти.

Студенти розмістилися на стільцях у залі, а викладачі стояли внизу. За трибуною вже був ректор — йому поправляли мікрофон, а він щось тихо говорив Артуру, чий вигляд, як завжди, був похмурим. До ректора підійшла Джулія, щось прошепотіла йому на вухо. Він схвально кивнув і постукав по мікрофону.

— Добрий ранок, студенти та викладачі, — пронісся залом його голос. — Вітаю з новим навчальним роком. Почнемо зі змін у нашій академії. Відтепер покидати територію можна лише в неділю з десятої ранку до восьмої вечора. Викладачам, які проживають в академії, потрібен дозвіл ректорату — тобто мій або мого заступника, Артура Гріна.