Розділ 6

Прокинулась я з жахливим головним болем на м’якенькому білосніжному ліжку. 

- Де я? - розплющила очі оглядаючи високу стелю, а потом глянула під ковдру. Я була в одній нижній білизні. - Заради Хаосу… - невтішно протягнула я. 

- Добрий ранок, - почула я голос незнайомця.

- Хто ти? І чого я гола? - закрила я ковдрою своє тіло. 

Чоловік на вигляд не був студентом дякуючи Долі, так наді мною не познущались. Років приблизно тридцяти. Легка чорна щетина підкреслювала гострі вилиці та пухкі губи чоловіка. Сірі виразні очі уважно розглядали мене. Мій погляд впав на верхню частину грудної клітини де було тату. Чорне коло, всередині лінії, які перетинаються, наче нічого такого, але здається, я колись таке тату бачила, але ще б згадати, що воно означає. Волосся чоловіка було мокре та злегка скуйовджене. Він тільки но вийшов з душу, тому на ньому не було майже нічого, окрім рушника, можливо і в іншій ситуації я б задивилась, але зараз я хотіла лиш аспірину. 

- Кара, ти ж доросла дівчинка, - знущально посміхнувся той. 

- Заради Хаосу, - накрилась ковдрою з головою. - Ми хоть були обережні? 

- Було так погано, що нічого не пам’ятаєш? - він підняв край біля моєї голови.

Я швидко висмикнула ковдру та знову накрилась. 

- Та розслабся, - зненацька засміявся чоловік. - Нічого не було, по крайній мірі за те що мені  соромно. 

- Що ти маєш на увазі? - заправила ковдру собі під руки. Я побачила, що в квартирі поруч є диван на якому одинока подушка. Певно чоловік правду каже і спав окремо від мене. 

- Твої танці на столах, - почав згадувати він. - Це було доволі гаряче, особливо коли ти скинула блузку. 

- Свята Смерть забери мене, - прикрила я руками лице. 

- В студентські роки, і не таке буває, - махнув він рукою. 

- В тому то й річ, - я підвелась з зав’язаною ковдрою. - Я не студентка, а викладачка. 

Схоже колишня. Якщо студенти впізнають, то мене з ганьбою виженуть. Я знову простогнала. 

- В академії Бонавентури? - здивування наповнилось на обличчі чоловіка. - Цікавий в них колективчик.

- Краще скажи де мій одяг? - фиркнула до нього оглядаючи підлогу, на якій був лиш світлий пухнастий і доволі приємний килим.

Квартира взагалі була вишуканою. Хоч це була студія. Вікна від стелі до підлоги освітлювали усю квартиру, а краєвид був на академію. Отже знаходжусь недалеко. Світлі меблі, які розташовані зі смаком. Така собі квартира холостяка.

- Низ ти також втратила, - знову знущальна посмішка з’явилась на його обличчі. 

- Як? - підняла я брови, не розуміючи як це могло статись. 

- Ти зачепилась за щось, коли ми заходили в ліфт і розірвала штани, а потім сказала цитую «Я набагато красивіша без штанів», я з цим не став сперечатись, - знущальна посмішка не злазила з його обличчя. 

Проігнорувавши його, я глянула на годинк, який висів над каміном. 

- Мені ж на реєстрацію, - застогнала та знайшовши на стільці сорочку чоловіка швидко одягла її. Розвертатись від  нього не стала. Він і так бачив усе. Він пильним погляд спостерігав як я одягаюсь і якось по новому глянув на мене. 

- Колись я тобі віддам, - застібнула я ґудзики. Насправді надіялась ніколи більше не побачити цього чоловіка. Його сорочка виглядала на мені як мішок, але воно й на краще. В столиці мода дивна, можливо ніхто й не помітить. Не попрощавшись я взулась та вибігла не обертаючись. 

Мої прогнози були правильні, я знаходилась недалеко від пабу, в якому вчора була. Приблизно за квартал. Телефон я втратила напевно разом зі штанами, або ж хтось викрав. Дійшовши до машини я відразу дістала новий одяг, блузку та класичні брюки, якщо раптом не встигну привести себе до ладу у академії. 

Всі покровителі вирішили мені стогодні плюнути у душу та моя машина на пів дорозі заглохла. В машинах я знаюсь не краще чим у бою. Стоячи самій гущі лісу я проводжала поглядом машини, які їхали в академію. 

Для повного щастя на зустріч мені їхала чорна матова машина, і можливо це був би збіг. Але це була саме та машина, яку я поцарапала. Водій зупинився біля мене та відкрив вікно. Знущальна посмішка виступила на обличчі в чоловіка, якого я ще хвилин двадцять назад бачила в одному рушнику. 

- Допомогти? - підмигнув він. 

Ми забрали речі з мого багажника у його та відсунули мою машину подалі у ліс, точніше чоловік сам відсунув. Він був одягнений у форму, яку я пам’ятала коли врізалась у нього в підземеллі. Тільки з відьмою могли статись такі збіги. Кому з творців світу я насолила? Схоже що всім. 

- Тільки нічого не говори, - сіла я на переднє сидіння та зустрілась з його посмішкою.  

Його сухе волосся переливалось сірим кольором, що додавало йому певної харизми.  

На щастя, чоловік їхав усю дорогу мовчки, лиш посміхався дивлячись уперед. 

- Як тебе хоть звуть? - запитала, як тільки ми зупинились на тому ж місці де я його поцарапала. Зрозуміла, що імені його не пам’ятаю. 

- Майкл, - промовив він та обвів мене поглядом.