Розділ 4

Я вибігла кулею з аудиторії, навіть не глянувши на того чоловіка. Лиш форму його запам’ятала: міцну, сталеву, темного кольору, із золотими залізними вставками, які добре врізалися мені в лоба. Таку форму зазвичай носили мисливці. У нашому місті їх рідко зустрінеш, але, будучи у столиці, я помічала такі дедалі частіше.

Ледве віддихавшись, сидячи в машині, я озиралася на те авто, яке подряпала. З академії почали виходити відьми та відьмаки, палко щось обговорюючи. А де ж бабуся? Я починала тривожитися й нервово стукала нігтями по керму.

— Що це було? — відчинилися дверцята, і я полегшено видихнула, коли бабуся сіла на переднє сидіння поруч зі мною.

— Імпровізація, — я знову зиркнула в дзеркало заднього виду. До машини, яку я подряпала, ніхто не підходив. Я видихнула та завела мотор. — Чого так довго?

— Знайомого зустріла, — відповіла Роуз і змінила тему. — Увечері будуть результати.

Наостанок ми вирішили прогулятися таємничим лісом. Хоча б там, де було дозволено.

Біля входу в ліс нас зустріла охорона та дала карту.

— Нам дозволено до водоспаду, — подивилася бабуся на карту.

Туди ми й рушили, але дорогою побачили групу з екскурсоводом.

Ми з бабусею переглянулися й без слів зрозуміли, що тишком-нишком приєднаємося до групи.

— Ми зараз ідемо до колодязя Хаосу, — таємничо почав екскурсовод. Це був чоловік середніх років у лляній сорочці світлого кольору та з сумкою на поясі. — Хтось знає легенду колодязя? — тихіше запитав він, зазиваючи всю нашу увагу. — Я так і думав, — продовжив і рушив далі.

Ми всі з цікавістю ледь не побігли за ним.

— Колодязь створив сам Хаос для переходу між світами. Кажуть, що з нього часто бачать демонів, які вистрибують і пожирають своїх жертв.

Люди сповільнили крок, і було чутно, як хтось злякано пискнув.

Демонів у нашому світі зазвичай убивали бойові маги. Вони спеціально тренувалися та навчалися в таких академіях, як Бонавентура, і, отримавши ліцензію, могли вступити до команди мисливців та полювати на демонів. За цю роботу платили шалені гроші. Але, зізнаюся, я жодного разу не бачила демона. Напевно, бойові маги добре знають свою справу. Або ж демони дуже гарно ховаються...

— Але це все лише легенда, — змінив тон екскурсовод і заспокоїв натовп. — Колодязь зараз оберігає Доля, тому він повністю безпечний для відвідування.

Ми дійшли до на вигляд закинутого місця. Ліани обростали весь простір, а павутина додавала відчуття, що тут давно не прибирали. Посередині стояв сам колодязь, з якого тьмяно виднілося мерехтіння світла. Зверху були схрещені старі балки, а над колодязем висіло щось схоже на світильник.

— Як бачите, це магія Долі — нашої наймогутнішої покровительки, — з улесливістю промовив екскурсовод.

Не здивуюся, якщо він світлий маг. Мені завжди здавалося, що люди під покровительством занадто ідеалізують своїх Творців.

— Якщо світла торкнеться хтось із покровительства Хаосу чи Смерті — їм світить неминуча загибель.

Хтось знову пискнув, але цього разу екскурсовод не заспокоїв натовп.

— А якщо хтось без покровителя торкнеться? — тихо запитала я, але, як на зло, мене почули всі, включно з екскурсоводом.

— Не раджу відьмам торкатися колодязя, — з погрозою в голосі відповів він, а потім звернувся до натовпу: — Ходімо до водоспаду.

Усі вийшли з таємничого місця, а я продовжила дивитися на тьмяне мерехтіння. Та що може статися? Можливо, це взагалі не магія Долі, а звичайний спецефект для залучення туристів.

— Кара… — прошепотів голос нізвідки. — Кара…

Я озиралася на всі боки, але біля колодязя була сама. Холодок пробігся спиною.

— Каро, ти йдеш? — Роуз Бенет повернулася за мною, і я здригнулася на місці.

— Ти це чула? — нахмурилася я, дивлячись на колодязь.

— Чула, як екскурсовод розповідав про водоспад. Ти знала, що якщо використати воду з нього, зілля буде вдвічі сильнішим? — вона потягнула мене за руку.

— Кара… — знову прошепотів голос, і я переконалася, що це була не бабуся.

По тілу пробігли мурашки. Я не з лякливих, але коли стоїш біля колодязя Хаосу і тебе хтось кличе — це навіює страх.

Мій старенький телефон завібрував у задній кишені, і я мимоволі підскочила.

— Так? — невпевнено відповіла я на незнайомий номер.

— Добрий день, Каро Бенет, вам телефонують з ректорату, — промовила жінка спокійним тоном. — Вас запрошено на фінальну співбесіду до академії Бонавентури. Вам буде зручно за пів години?

Я кліпала віями, не вірячи в те, що чую.

Я їхала до академії, мов на крилах. Знайшла ректорат на другому поверсі та помітила, що, крім мене, є ще троє — відьми та відьмак. Бабусю, на жаль, не запросили. Можливо, тому що вона давно втратила свою відьомську силу. Хоч це й не заважало їй готувати першокласні зілля та створювати заклинання — щоправда, лише створювати, без можливості використання.

— Кара Бенет? — посміхнулася жінка середніх років із фарбованим рудим волоссям. У її голосі я відразу впізнала ту, що телефонувала мені. — Вас уже чекають.

Перед кабінетом висіла табличка: «Ректор Алан Старк».

Зробивши глибокий вдих і видих, я постукала та, не дочекавшись відповіді, зайшла всередину.

Мене зустрів просторий кабінет із великим столом і кріслом ректора та кількома шкіряними диванчиками для гостей. Усе було виконано в чорно-коричневих тонах.

— Присідайте, — мовив сивий чоловік із густим, довгим, розплетеним волоссям і борідкою. Він був одягнений у синій костюм, який підкреслював його очі.

Я сіла на один з диванчиків, і звук шкіри заповнив тишу кабінету.

— А ось і мій заступник, — перевів погляд ректор на чоловіка, який увійшов до кабінету. — Думаю, ви знайомі.

Артур Грін коротко кивнув і подивився на мене. Його очі палали злістю — він явно не був радий, що я тут.

А власне… чого я тут?

— Ми хочемо взяти вас на роботу, Каро Бенет, — усміхнувся ректор. Усмішка була такою щирою, що навіть його блакитні очі ніби усміхалися. Я мимоволі зачарувалася ним. Попри те, що він був приблизно віку моєї бабусі, виглядав доволі симпатично.