Розділ 3

Чекати бабусю було ще довго, тому я вирушила до крамнички з травами, яку бачила дорогою до академії. Взявши машину, я покинула територію.

— Добрий день. Рада вас бачити, — підскочила від несподіванки продавчиня, щойно я зайшла. Мила дівчина років двадцяти: зелені очі, попелясте волосся, легке ластовиння та фіолетова сорочка, що гармонійно підкреслювала її образ.

Окрім продавчині, більше нікого не було. Негусто тут людей, хмикнула я подумки.

— Добрий, — кивнула їй та пішла роздивлятися трави.

Справа стояли базові трави, а зліва — більш рідкісні: зернецвіт, приманка бджіл або ж дуже рідкісна маніка. Цю траву використовують у зіллі правди.

Деякі трави я бачила вперше — це було доволі дивно, адже зіллєваріння моя улюблена тема. Мою увагу привернули зілля, що стояли біля продавчині. Цікаво все-таки, що вміють відьми у столиці.

— Зілля правди, — прочитала я, відкрила маленьку пляшечку й скривилася. Запах був жахливий.

— Напевно, зіпсувалося, — продавчиня швидко сховала пляшечку.

— Зілля не мають терміну придатності, — відповіла я, відкриваючи іншу пляшечку з написом «Аромат кохання».

І тут — запах тухлих яєць.

Я простягнула флакон.

— Напевно, це також краще прибрати.

— Напевно, — сором’язливо посміхнулася продавчиня й забрала пляшечку. — Насправді я травниця. Я не вмію варити зілля, лише збираю компоненти.

— Я помітила, — сказала я, розглядаючи далі. — Трави у вас відмінні й рідкісні.

— Дякую, — сором’язливо відповіла дівчина. — Я думала, якщо продаватиму зілля, мої прибутки зростуть.

Підтримувати бесіду не дуже хотілося, тому я лише усміхнулася та відійшла до полиці подалі від настирливої травниці.

— Я варила зілля за книжкою, — продавчині, певно, дуже хотілося з кимось поговорити за цілий день. — Відьом у столиці дефіцит, тож навчити мене нікому. Усі працюють на владу або тримають власні крамниці.

— Це сумно, — відповіла я машинально, не відриваючись від трав.

Я дійшла до незнайомої рослини з назвою «чорна смерть».

— Мене, до речі, звати Елізабет. Але друзі називають Лізі, — мило посміхнулася дівчина.

— Кара, — відповіла я, прямуючи до дверей.

Заводити друзів чи знайомих мені не було потреби, та й купувати я нічого не стала — грошей усе одно немає. Лише прийшла роздивитися.

— А може, ви навчите мене готувати зілля? — несподівано запропонувала Лізі.

— Я не місцева, — моя рука потягнулася до дверної ручки.

— Я заплачу, — Елізабет швидко вийшла з-за прилавка в мій бік. — Грошима.

Гроші? Гроші я люблю. А хто їх не любить? Та й доступ до рідкісних трав у мене буде. Принаймні на кілька годин, поки Роуз в академії.

Моя рука потягнулася до листка, на якому акуратним почерком були написані назви десяти зіль.

А можливо…

— Навчу дещо, — усміхнулася я й висунула умови. — Але мені потрібні твої трави для власного користування.

— Без проблем! — Елізабет заплескала в долоні, радіючи, наче дитина.

Вона підійшла до дверей, зачинила їх та перевернула вивіску.

— Ходімо нагору, в мене там квартира, — сказала вона, заходячи за прилавок і опускаючи зі стелі сходи.

Обережно піднімаючись, я не знала, чого очікувати. Але переді мною була невеличка студія з кухнею, ліжком і, головне, приголомшливим виглядом на академію Бонавентури.

— Ось, — Лізі відчинила всі шафки з травами та засяяла усмішкою.

— Почнемо з найлегшого, — сказала я, оглядаючи вміст шафок. — «Аромат кохання».

— Я думала, зілля правди найлегше. Там лише п’ять інгредієнтів, — обурилася травниця.

— Тому воно й не вийшло, — хмикнула я, дістаючи трави. — За продаж зілля правди можуть дати від двох років, а за використання — від чотирьох. Тому в цих книжечках, — я тикнула пальцем у її не надто свіжий підручник, — для маркетингу пишуть «зілля правди», але насправді воно смердить, як тухлі яйця.

Лізі змінилася в обличчі. Її милі риси миттєво стали похмурими, а погляд опустився.

— Почнемо? — сказала я, не зважаючи на її пригнічений стан.

Зазвичай зілля готують у спеціальних казанках, але в Лізі були дві червоні каструлі. Це, звісно, не критично, проте в таких каструлях на дні залишаються рештки попередніх зіль і вони змішуються з новими.

Після кожного зілля каструлі слід дезінфікувати розчином акватису — спеціальним засобом, який деактивує магію. На відміну від казанків, що роблять це автоматично, щойно з них зливають зілля. Саме тому в Лізі й не виходило створити щось гідне з її прекрасних трав.

— По черзі додавай волошки, чайну троянду та насіння полуниці, — почала я показувати.

— Але тут написано… — вона переводила погляд з мене на підручник.

— Хочеш аромат відходів? — риторично спитала я й закрила книгу.

Лізі зробила все, як я сказала.

— Далі — сушені квіти жоржини. Запам’ятай: обов’язково сушені, — продовжила я, стежачи, як вона наполегливо повторює за мною. — А наостанок, для приємного аромату самого кохання, — кріп.

Дівчина закліпала очима.

— Кохання не завжди пахне трояндами, — підморгнула я, кидаючи кріп.

Зілля змінило колір і стало червонувато-брунатним. Мої руки за стільки років пам’ятали все автоматично.

Я й не усвідомлювала, як скучила за цим.

— Вийшло, — заплескала Лізі. — Воно пахне, — вона принюхалась над червоною каструлею. — Пахне коханням.

— З кропом, — додала я, дивлячись, як кипить ідеально зготоване зілля. — А тепер моє прохання.

Я навіть не глянула на її реакцію — боялася, що втрачу ниточки своєї божевільної ідеї. До аромату кохання я додала декілька листочків коріандру, потім перемішала та знову закип’ятила казанок, точніше — червону каструлю. Потім додала подрібнену поганку та знову закип’ятила. Вода почала змінюватися на червону.

— А що ти робиш? — Лізі весь цей час стояла за моїм плечем.

— Те, що може допомогти мені отримати роботу, — я закусила губу, додаючи ще свинячі хвости, які були заховані на поличках. Добре, що дівчина мала відьомські інгредієнти. — Або знести твій будинок.