Розділ 2

Моя кімната була закидана речами та рештками їжі. Минуло два тижні відтоді, як я звільнилася. Колишній керівник, точніше — повний бовдур, брехав на все місто, ніби Кара Бенет його пограбувала й утекла з роботи. Після цього мене ніхто не хотів брати на роботу.

Я дістала старий ноутбук, який за секунду нагрівався, мов пательня, і почала шукати вакансії.

— Помічник шеф-кухаря у Вільноті, продавець, менеджер… — переглядала всі оголошення.

Моє резюме було надіслане всім роботодавцям міста Вільнот, у якому я жила. Але надії було мало.

— Терміново шукаємо викладача відьомства в Академію Бонавентури… — пробубніла собі під ніс.

— Каро? — постукала Роуз Бенет. — Каро, я хотіла вибачитися.

— Заходь, — не відриваючись від ноутбука, відповіла я.

— Я не мала обговорювати твоє життя з Хлоєю, — повільно відчинила двері бабуся, і я опустила кришку ноутбука. — Але я хвилююся. Ти ще така молода.

Через два тижні голова сімейства Бенет дозріла до вибачень?

— Молода. А молоді часто п’ють і веселяться. Я розумію, що тобі це не подобається. Але це моє життя. І я несу повну відповідальність за свої вчинки, — спокійно відповіла я.

Я вже не ображалася, але хотіла дати зрозуміти, що я не маленька внучка, якій треба підтирати носа.

Роуз зітхнула. Було видно, що їй є що сказати, але продовжувати сварку вона не стала.

— У наш коледж потрібна лаборантка, — промовила вона рівним голосом.

— Вони мені вже відмовили, — я дійсно надсилала їм резюме. І, отримавши відмову, з полегшенням зітхнула. Працювати з бабусею — ще те випробування.

— Я знайшла вакансію, але не для себе.

Я повернула ноутбук, який уже залишив слід на моїх ногах, до бабусі.

— Тут пишуть, що терміново потрібен викладач в Академію у столиці. Платню обіцяють сорок тисяч. Житло надають. Потрібна лише закінчена освіта та висока майстерність у сфері відьомства.

— Це занадто далеко, — бабуся прикрила ноутбук. — Та й грошей у нас немає навіть на квитки.

— Дивись, квиток для тебе коштуватиме дві тисячі, — я знову відкрила ноутбук і зайшла в розклад поїздів. — А якщо поїдемо машиною, то вкладемося в півтори. І я можу поїхати з тобою. Бабусю, погоджуйся.

— Гаразд, — здалася Роуз.

Машина бабусі хоч і стара, але справна. Раніше вона їздила на ній у найближчі міста. Вона любила у вихідні брати мене з собою й подорожувати. Але шість років тому, коли в сім’ї почалася криза, подорожі закінчилися.

Дорогою ми змінювалися кожні дві години. Тепер черга була Роуз. Я насолоджувалася теплим літнім вечором і розглядала краєвиди.

— Ба, ти ніколи не казала, де взяла цю машину, — запитала я, не відводячи погляду від вікна.

— Подарував один дуже хороший знайомий. На ті часи це була найкраща модель, — Роуз у цій машині знову почувалася молодою. Вона часто згадувала поїздки з друзями до океану. Дорога була довгою, але ті емоції не зрівняти ні з чим.

— Судячи з року випуску, це міг бути дідусь, — я лукаво глянула на бабусю. Вона навіть від мами приховувала ім’я її батька.

— Можливо, — Роуз дивилася вперед, не даючи чіткої відповіді, як завжди, коли мова заходила про дідуся.

— Він дарував такі подарунки, а ти навіть імені не кажеш?!

— На те є свої причини, — бабуся зосередилася на дорозі.

До столиці ми приїхали під ранок. Торіс — столиця країни Ер. Наймальовничіше місто, де збуваються мрії й успіх витає в повітрі. Король Ер обожнює столицю й вкладає в неї мільярди щомісяця, інколи забуваючи про такі міста, як Вільнот.

Я не була тут понад шість років — відтоді, як Бенети збанкрутували. Знову розглядала кожну будівлю, кожну вулицю, ніби вперше.

— У столиці так багато змінилося, — сказала я з відкритим ротом.

— На дорогу дивись! — крикнула бабуся, коли я ледь не виїхала на зустрічну смугу.

Машина назустріч різко звернула, а розлючений водій, лаючись, показав непристойний жест.

— Ой… — я закусила губу.

— Направо і через ліс, — бабуся дивилася на карту.

Академія Бонавентури — це величезний замок. Він розташований на околиці столиці, біля підніжжя гори Торіс. Звідти стікає дивовижний водно-лавовий водоспад. Колись я була тут на екскурсії, і нам навіть дозволили торкнутися його. Подейкують, що біля цього водоспаду любив відпочивати сам Хаос. А хтось каже, що його створили Смерть і Доля, щоб показати, як поєднується дисонанс стихій.

Але найцікавіше — ліс Академії Бонавентури. За легендою, коли Хаос відпочивав тут, він створив демонів, які охороняють ліс і не пускають непроханих гостей.

— Добрий ранок, — звернулася молода жінка, вирвавши мене з думок. — Можу вам допомогти?

— Так, моя бабуся хоче подати заявку на вакансію викладача, — я люб’язно посміхнулася.

Жінка махнула рукою, і в її руках з’явилися дві папки.

— Прошу.

— Мені не потрібно, — я виставила руку вперед.

— Ви ж відьма? — вона не відводила папку від мене. — Тоді беріть. Заповнюйте й підіймайтеся на третій поверх.

Ми з бабусею переглянулися, і я все ж узяла папку.

Стільки відьом і відьмаків в одному приміщенні я ще не бачила. Третій поверх кишів тими, від кого відмовився покровитель. І це Хаос сподівався, що ми вимремо?

— Конкуренція буде високою, — прошепотіла я бабусі, шукаючи місце.

Ми ледь дійшли до вільних стільців, як із кабінету вийшов високий чоловік із яскравими очима — чи то сірими, чи зеленими. Волосся спадало на плечі, брови були насуплені, а погляд — такий, ніби ним можна було вбити. По тілу пробігли мурашки. Він був у рукавицях. Улітку.

— Темний маг, — тихо сказала Роуз Бенет.

З давніх-давен темні й світлі маги домовилися про мир, і на знак цього носили рукавиці — вони слугували захистом і дозволяли торкатися одне одного без наслідків. Та з часом молодь перестала дотримуватися цього правила.

— Мене звуть Артур Грін, — низьким голосом почав чоловік. — Моє завдання — відібрати найкращого кандидата. Після перевірки анкет більшість із вас відсіється. Прошу підходити з папками.