Розділ 1

— Каро, прокидайся, тобі на роботу час! — кричав гучний жіночий голос. — Кара!

Стукіт у двері… Не дочекавшись відповіді, голова сімейства Бенет відчинила їх, підійшла до ліжка, де я так зручно й безтурботно спала, і стягнула ковдру.

— Ба, ну ти чого? — я відкинула з обличчя своє довге чорне волосся.

— Їй на роботу, а вона спить, — бурчала бабуся Бенет і відчинила вікно, щоб хоч трохи світла потрапило до кімнати. — Якщо ми будемо пропускати роботу через похмілля, то нам не тільки комуналку відключать, а й дім заберуть.

— Ба… — хрипко обурилася я та зустріла невдоволений погляд бабусі. — Добре, встаю.

Роуз Бенет — сильна жінка, яка стикалася з великими проблемами й завжди зустрічала їх із гордо піднятою головою. Її очі випромінювали впевненість, але водночас — глибокий сум. Роуз завжди виглядала так, ніби кожен день — свято, незважаючи на свій вік, якого вона ніколи не соромилася. Можливо, тому її волосся, хоч і сиве, виглядало розкішно, а зімкнуті губи завжди були акуратно підведені помадою.

Я ліниво підвелася й пішла у ванну вмивати підгоріле обличчя. Воно було червоне від сонця, адже в мене дуже світла шкіра. Чорне волосся, як завжди, зав’язала в хвостик і вдяглася в щось не надто чисте.

— Коли ми запустимо пральну машинку? — крикнула я до бабусі, яка спускалася вниз.

— Коли гроші надрукую.

Я закотила очі. Гроші дійсно були потрібні. Колись наш дім був оснащений усім, і такі речі, як комунальні послуги, не були проблемою. Родина Бенет навіть не знала, скільки ми платимо, бо за все відповідала прислуга. Але зараз у домі сиро, холодно й темно. Хоч і літо, але за роки без опалення дім почав помирати.

Я спустилася вниз, де на мене чекала яєчня та кава сумнівної якості.

— О котрій ти вчора прийшла? — бабуся грізно подивилася на мене.

— О третій, здається, — я відмахнулася від нав’язливої ранкової розмови. — Я не пам’ятаю.

— Каро, коли ти це припиниш?

— А чим мені ще тут займатися? — я зробила ковток кави й скривилася. — Фу, гидота.

— Ти ж завжди була розумною дівчиною. Ти готувала такі зілля, що черги стояли. Навіщо зараз свій дар у вині топиш?

— О, не тільки у вині. Переважно — в текілі, — я засміялася, знову скривившись від кави. — Навіщо мені цей дар, якщо він не цінується?

— Це не привід псувати собі життя!

— А смерть мого нареченого — це привід? Або те, що мене вигнали з Академії відьомства за місяць до закінчення? І я навіть поновитися не можу. Бо грошей немає.

Я різко встала, гучно відсунула тарілку й вийшла з кухні. Ця розмова повторювалася знову і знову й страшенно мене дратувала.

Дорогою на роботу, проходячи повз однакові запліснявілі хатини, я прокручувала в голові бабусині слова й розуміла, що вона має рацію. Я дійсно сильна відьма, але Доля жорстоко познущалася з мене й добряче підірвала віру в себе.

Я працювала в не надто популярному винному магазині. Тут здебільшого були п’яниці, як і загалом у всьому похмурому містечку Вільнот.

Година, друга, третя… Я продавала вино чоловікам і жінкам напідпитку.

— З вас сто вун, — протягнула я два літри вина жінці в поношеному одязі.

— Давай я потім віддам, — клієнтка заглядала у свій старий гаманець, де було лише кілька вун.

— У нас так не можна, — я почала забирати вино з прилавка.

Жінка різко вхопила пляшку й вибігла. Я легко могла б її зупинити, але не сьогодні. Надто боліла голова, надто втомлене було тіло й надто сильно я не хотіла тут бути.

— З твоєї зарплатні, — почувся голос керівника, який вийшов із кабінету.

Низький і доволі гладкий чоловік ледь протиснувся у двері.

— Що? — я здивовано глянула на нього. Невже цей чурбан усе бачив і навіть не вийшов допомогти?

— Сто вун у касу покладеш, — він кивнув на касовий апарат.

Мені страшенно хотілося жбурнути в нього зілля й перетворити на індика, а потім зварити з нього суп. Від цієї думки навіть слинка навернулася. Але я знала: це лише викличе нову хвилю ненависті в мій бік.

— Добре, — видихнула я й, заспокоївшись, запитала: — Сьогодні зарплатня?

Керівник не відповів. Він зайшов у кабінет і за кілька хвилин повернувся, зачепивши двері плечем. Певно, синяк у нього там уже був.

— Тримай, — він поклав конверт. — Сто вун я забрав.

Я відкрила його й перерахувала гроші. Загалом моя зарплатня мала становити вісім тисяч вун. Я працювала без вихідних, бо цей чурбан не хотів наймати ще когось. А навіщо, якщо Кара погоджується працювати за будь-яких умов? У місті мало хто хотів брати на роботу дівчину без освіти.

— Тут лише шість тисяч триста, — я гнівно подивилася на керівника.

— Усе вірно. Шістнадцять днів ти запізнювалася — я відняв це із зарплатні. І сто вун за сьогоднішній недопродаж, — останнє слово він знущально протягнув.

— Це вже занадто, — прошепотіла я, закотивши очі.

— Не подобається — звільняйся, — почув він.

Без слів знявши фірмовий фартух, я поклала конверт у сумочку й вийшла з-за барної стійки.

— Я звільняюся, — спокійно сказала я й попрямувала до виходу.

— Ні, це я тебе звільнив! — кричав керівник так, що слина летіла з рота. — Ти нікому не потрібна! Хто тебе візьме?

Я зупинилася біля дверей і обернулася.

— Правильно, вдягай фартух і за стійку, — він задоволено постукав по бару, вирішивши, що я передумала.

Похитавши головою, я вийшла.

Хоч тепер і була без роботи, але душа раділа: більше цю крамницю я не побачу.

Коли я повернулася додому, бабусі ще не було. Нічого дивного — голова сімейства була на роботі. Її робота була дещо кращою за мою: Роуз Бенет, моя бабуся, працювала в місцевому коледжі.

Я помила посуд і взялася готувати вечерю. Думки крутилися навколо пошуку нової роботи. Все частіше я замислювалася про від’їзд із міста, але для цього потрібен був капітал.

— Хлоя, та вона зовсім розкисла, — зайшовши в дім, говорила бабуся телефоном. — Ти б її бачила… Вона прийшла п’яна… Ні, ти не розумієш. Вона псує собі життя…