Розділ 30

Сірі очі Майкла в напівтемряві видали збентеження та він швидко забрав цей вираз з обличчя, надавши йому розслаблення.

Майкл не став підходити ближче та ми споглядали, як нас розділяли буквально тридцять сантиметрів.

- Від тебе віє магією Смерті, - нарешті промовив він. - Що ти обіцяла їй? 

Заради нього, я пообіцяла своє тіло. Хоча й розуміла, що Смерть перекрутила все у власну користь. Вона забере моє тіло у зручну мить і отримає свого Лео. 

- Що врятую його, - кивнула у бік вухастого демона та закусила губу. 

- І? - звів брови Майкл.

Він чекав продовження та я лише знизала плечима. Зараз не час розповідати, що моє тіло в будь який момент перестане належати мені. Та я й взагалі не думаю, що колись настане такий час.

Підійшовши до ґрат страшного демона я повторила усе дійство зі ще однією пляшечкою.  Я не впевнена у своїх вчинках, але жартувати зі Смертю не найкращий варіант.

- Вона мене памʼятає, - прошепотів сам до себе демон, наче не вірячи у те, що відбувається. Він настільки тихо це сказав, що почула лиш я.

Протягнувши пляшечку до Лео, я ступила крок назад та відчула тепле тіло бойового мага. Він навіть не смикнувся. 

- Перш ніж ми виберемось звідси, тихо мовила до нього, стоячи спиною. - Я б хотіла обговорити, - замовкла, підбираючи слова. 

- Я слухаю, Каро, - прошепотів він на вухо та різко розвернув до себе. 

Від неочікуваності я затамувала подих та не в змозі підняти очі свердлила його пошарпану форму, яка хоча й мала не презентабельний вигляд та все ж ідеально сиділа на ньому. Рани звісно залишились на тілі Майкла та він не видав абсолютно ніякого дискомфорту. Скільки ж потрібно мужньості, терпіти таке?

Чому він завжди такий спокійний? Невже немає жодного страху? Перед небезпекою перед смертю, яка могла б чекати його. Та я впевнена, що вибравшись з підземного світу, Смерть знову злукавить та перекрутить все у власну користь. Я згадала її слова: «Я не заберу його, по крайній мірі поки що». Ось це «поки що», мене надто бентежить. 

- Ти ще щось мені хочеш розповісти? - підняв моє підборіддя до себе та наші погляди зустрілись у близькості.

Грудна клітина почала підійматись частіше. Моя здогадка хвилювала думки та чи варто це розповідати Майклові?

- Краще скажи, - трохи з натиском мовив він та його очі на секунду зблиснули. 

- Схоже Смерть хоче забрати твоє безсмертя, - випалила на одному диханні.

Майкл закрив очі та декілька разів глибоко вдихнув.

- Ти злишся? - закусила губу та спостерігала, як бойовий маг повільно розплющує очі.

- Не на тебе, - він ніжно торкнувся моєї щоки, від чого тіло наче обпекло. - Злюсь на себе, що за стільки років не помітив прокляття, хоча й здогадувався, що щось не так. Але навіть, якби ти розказала це нічого б не змінило.

З боку камери мого батька видався смішок та ми перевели погляд на демона, який сидів притулившись до ґрат. 

- Колись я також був наївним, - мовив батько, свердлячи нас поглядом. - Але знаєш, що скажу тобі Арден, за двадцять сім років я зрозумів, що злість це своєрідна кислота, яка більше шкодить посудині, в якій вона зберігається, ніж будь якому обʼєкту на який вона виливається.

- Це каяття? - звів брови Майкл.

- Ні, - похитав головою батько. - Застереження, кислота полонила мене повністю і я більше ніколи не зможу її позбутись. А зараз, люба доню, приготуй і для мене це зіллячко. 

Звук ґрат знову перебив розмову. Вухастий демон, по імені Лео ступив крок до нас та вдихнув на повні груди, наче повітря якимось чином змінилось. 

- Ти ж не залишиш батька тут? - знову звернув увагу на себе Гарі.

Я присіла та почала збирати сірку. Це і була моя відповідь батьку. 

- Ти впевнена? - дивився на мене зверху Майкл та тихо запитав.

Я піднялась з пляшечками та почала обережно вливати воду. 

- В будь якому разі, ти знову його спіймаєш, - прошепотіла бойовому магу, давши зрозуміти, що довіряю йому, як собі. 

Я підійшла до ґрат батька.

Його руки злегка затремтіли від очікування омріяної свободи та він протягнув їх. Я глянула на пляшечку з сульфатною кислотою, потім на батька. 

- Пообіцяй, що жодна невинна душа не постраждає! - з натиском мовила та сильніше стиснула горлянку пляшечки.

Батько посміхнувся та нахилив голову в бік.

- Невинні це ті, кому немає за, що вибачатись, - промовив він та намагався дістати пляшечку силоміць та я спритно ступила крок назад. - Добре, обіцяю, - врешті він здався та протягнув до мене руку. - А тепер дай! Дай її! 

Моя магія сплела його слова в обітниці, якщо він вибереться з підземного світу, то залишиться демоном, але не матиме змоги нікому зашкодити. 

Я протягнула кислоту та він миттєво забрав її. Піднявши догори милувався нею, як власною втіхою.

- Моя насолода, - противним голосом протягнув він та я скривалась.