Розділ 16

Говард Тукрокс, симпатичний молодий чоловік, одягнув довгий тренч коричневого кольору, з-під якого виднілася світла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками — це додавало його образу легкого бунтарства та кокетства. Він і справді мав розкішний вигляд. Цілитель чекав на мене біля виходу з академії; двигун його ідеально чистої машини тихо мурчав. Високе біле авто з тонованим склом та потужним силуетом випромінювало впевненість і сміливість.

— Маєте неперевершений вигляд, викладачко Беннет, — мовив він, роздивляючись мене без зайвої сором'язливості.

Червона довга сукня, яку я купила на першу зарплатню в недорогому магазині, виглядала значно дорожчою, ніж була насправді. Вона була закритою, але так щільно облягала тіло, що цілитель явно залишився задоволеним.

Я хотіла поїхати власною машиною, та Говард наполіг: «Не відмовляйте джентльмену в невинному залицянні». Зрештою, пального в мене майже не залишилося, тож його пропозиція була вигідною — я ж обрала сукню замість повного бака.

Усю дорогу я намагалася мовчати й лише ніяково всміхалася на його спроби завести розмову про буденні речі. Нехай краще думає, що я дивакувата, ніж дізнається, що я на чверть демон, або ще гірше — чорна вдова. Говард же сприйняв моє мовчання як сором'язливість, що мені цілком підходило.

Ресторан «Моне» недарма вважають найкращим у столиці. І річ не лише в інтимній атмосфері чи дорогих меблях. Усе завдяки приголомшливому краєвиду. Власник справді виграв у лотерею, коли викупив це місце.

Нам дістався один із найкращих столиків із виглядом на захід сонця. Помаранчеві промені відбивалися у широкій річці, яку наче обіймали гори з обох боків, а на одній із вершин височів замок надзвичайної краси.

Я згадала слова Вів’єн: вона казала, що Говард радше запросив би мене в номер, ніж до ресторану. Або вона погано його знала, або він змінився.

«Або ж він запросить мене провести ніч разом пізніше», — подумки хмикнула я.

— Про що ви задумалися, викладачко Беннет? — Тукрокс підійшов ззаду, щоб відсунути стілець.

Від його близькості я мимоволі напружилася, згадавши нещодавні витівки студента в бібліотеці.

— Чи буде у цього вечора продовження, — чесно випалила я й нервово закусила губу.

Говард закашлявся.

— Доволі неочікувано, — почувсь його тихий голос. Здається, цілитель зараз розпливався в задоволеній посмішці.

Офіціант приніс замовлення, яке Говард зробив заздалегідь, і це дало йому змогу оговтатися від моєї відвертості. На столі з'явилося біле сухе вино та запечена риба.

— Перейдімо до справи, — я зробила ковток води. До вина навіть не торкалася — мені й так бракувало самоконтролю. — Як я вже казала, я кілька днів намагаюся створити зілля, та інгредієнти зовсім не піддаються. Я додавала і «дарунки», і квіти німфеї, та все марно — виходить звичайна вода. Я не здамся, але розумію: якщо так триватиме й далі, ми не встигнемо підготувати зілля зцілення до турніру.

— Ми... — протягнув Тукрокс і, не побачивши в моїх очах очікуваного романтичного вогника, злегка засмутився.

— Можливо, нам варто залучити ще когось? — я ігнорувала його палкі погляди. — Майкла Ардена, наприклад.

Говард помітно скривився. Я знала, що згадка про бойового мага подіє на нього як холодний душ. Та я була б не собою, якби не продовжила розпитувати. Надія дізнатися більше про Майкла мене не полишала.

— Мені здалося, ви друзі, — обережно почала я. — Хіба це не так?

— Та друзі, — махнув він рукою, переводячи погляд на краєвид. — Майкл багато для мене зробив, майже не вимагаючи нічого натомість. Він розгледів мій потенціал і оплатив навчання, хоча батьки тринадцять років тому наполягали на бойовому факультеті, а я марив цілительством. Взамін Майкл лише попросив ніколи не відмовляти йому у цілительській допомозі.

Дуже розумно з боку Ардена — вкластися в потенційно сильного цілителя задля власної вигоди. Я не засуджувала, лише захоплювалася. Схоже, я зовсім не знала бойового мага. Усе частіше я замислювалася над тим, що Майклу насправді не тридцять і навіть не сорок років.

— А що змінилося? — запитала я.

— Конкуренція, — він перевів на мене вивчальний погляд. — Жінка змусила нас конкурувати. Зараз між нами триває тимчасова війна за серце найвродливішої викладачки.

Як тонко. Я подумки закотила очі. Хоча я нікого не змушувала. Це те, що було нижче пояса у цілителя-фліртуна та містера «скрипучі зуби», змушувало їх битися за місце у моєму ліжку.

— Та й зізнаюся, — тихо почав Говард, наче соромлячись, — я вже звертався до нього по допомогу.

З одного боку, добре, що він так включився в процес, а з іншого — невже він пішов до Майкла, бо не вірить у мене?

— У нас ще є час, Каро, — він ніжно торкнувся моєї руки. Схоже, зрозумів, якими неприємними могли здатися його слова. — Я вірю, що ти зможеш це зробити, і ми запатентуємо твій винахід.

— Що зробимо? — мої брови злетіли вгору. Щоб запатентувати зілля чи закляття, потрібно мінімум дві, а то й три мої зарплати. У мене немає таких коштів, навіть половини суми.

— Це мій подарунок, — усміхнувся Говард.

Подарунок, який я не можу прийняти.

— Говарде, — почала я, зустрівшись із його щирим поглядом. — Я вдячна, але...

— Ніяких «але»! — він накрив мою долоню своєю тепла рукою. — Хіба я не можу зробити подарунок дамі, яка мені подобається? І, Каро, це без жодних натяків на щось більше, лише вияв мого захоплення тобою. Твоєю красою, розумом, винахідливістю, мудрістю... сьогодні навіть відвертістю, — він лукаво закусив губу. — Коли я вперше тебе побачив, мені здалося, що моїй душі відкрився новий світ. Я не приховую, що маю славу бабія, та відколи ми познайомилися, я думав лише про тебе.

Мені стало так ніяково. Якщо я зараз промовчу — дам йому надію, а якщо відмовлю — прощавай і патент, і зілля зцілення. Без сильної світлої магії я не впораюся. Що робити? Визначити, що зараз головніше. Інакше я нічого не досягну.

— Говарде, — я забрала руку. — Ми не можемо продовжувати цю розмову. І ці зустрічі недоречні. — Я швидко зиркнула на краєвид за вікном, який уже не здавався таким прекрасним.