Розділ 15

Нам залишилося лише витерти пил із книжок. Дівчата весело щось обговорювали, намагаючись витягнути правду одна з одної, та я не поспішала втручатися.

— Знаєте, а я б переспала з принцом, він такий красунчик, — мовила Олівія, закусивши губу. Вона кинула брудну ганчірку на підлогу й поправила високий вузол волосся на маківці. — І плювати, що далі нічого не буде, адже він монарх, а я за статусом лише віконтеса. Але, гадаю, він полюбляє грубощі.

Ліліана розсміялася з такої відвертості.

— Не зовсім... — зненацька подала голос Аманда й нервово взялася гризти нігті.

— Схоже, хтось дещо приховав, — Олівія хижо підійшла до дівчини. — І давно у вас... — вона розпливлася в хитрій посмішці, — цей зв’язок?

— Кілька місяців, — неохоче відповіла Аманда, опустивши погляд. — І принц полюбляє ніжність, і коли я зверху, і...

— Ми зрозуміли! — я вмить опинилася поруч і затулила дівчині рота рукою.

— На найцікавішому, — буркнула Олівія.

— Йдіть попийте кави, я закінчу сама, — я забрала книгу з рук Олівії.

— Вам не буде важко? — Ліліана окинула поглядом високу полицю, де залишалося ще чимало роботи.

— Буде, — чесно відповіла я й одразу додала: — Ідіть і намагайтеся уникати людей.

Дівчата перезирнулися; вони були такі раді здихатися прибирання, що вискочили за двері, які, до речі, встановили зовсім нещодавно. На них ще не встигли накласти артефакт відводу очей, та щось мені підказувало: ця аудиторія більше не буде таємною.

Зібравши волосся у високу гульку, я дотягнулася до чергової книги, яка ніби сама просилася до рук. Чорна палітурка з дивними золотими написами. Я нахилилася ближче й торкнулася чудернацьких літер та символів невідомою мовою. Це справді було золото. Хто стане витрачати такі статки на книгу? На мій подив, на ній не було ні порошинки. І ще дивніше — раніше я її не помічала. Я провела рукою по випуклих частинах, і в самому центрі раптом розплющилося око з вугільно-чорною зіницею.

Я мимоволі здригнулася від несподіванки, але знову схилилася, щоб роздивитися його.

Мить...

Свідомість покинула мене й занурилася вглиб сторінок. Я летіла над знайомим лісом, що оточував академію, наче птах, і пильно спостерігала за тим, що діється внизу. Люди зосереджено працювали над фундаментом саме на тому місці, де мала постати академія. Хтось вигукував накази, хтось смиренно тягав цеглу, а хтось відпочивав, попиваючи гарячий напій. Схоже, книга вирішила показати мені витоки — саме створення академії.

Наче камерою у фільмі, мене потягнуло вниз, і я побачила робітників зблизька.

Точніше, це були не люди, хоча деякі й мали людську подобу. Більшість виявилися демонами. Вони голосно сперечалися, та в цій какофонії звуків я не розрізняла слів. Зрештою, це було й не важливо.

«Камера» перенесла мене до того, хто спостерігав за всім цим із задоволеною посмішкою. Гордо піднята голова, у руці — цигарка, що повільно тліла. Він затягнувся так глибоко, що майже весь тютюн перетворився на попіл. Дим огорнув його обличчя, а коли розвіявся — відкрив холодний, сповнений тріумфу погляд.

Асмодей.

Я вмить упізнала це довге біляве волосся. Цього разу воно було заплетене, та кілька пасом вибилися, додаючи королю демонів неабиякої привабливості та легкої недбалості.

Мить...

Повернувшись у реальність, я ошелешено кліпала очима. Невже це правда? Академію будували демони? Тоді виходить, що...

Я не встигла додумати: хтось ззаду вхопив мене за талію та притиснув до гарячого тіла. Спершу я подумала, що це Майкл, та, зізнатися, не відчула його звичного запаху. Натомість повіяло ледь вловимим кардамоном. Та й не став би бойовий маг так залицятися — він робить це витонченіше, з особливим шармом.

Незнайомець зарився носом у моє вологе від праці волосся й притиснувся ще сильніше.

— Мене так збуджує, коли ти прибираєш, — прошепотів над вухом голос Георга, і я відчула стегнами його цілком однозначне напруження. Він потерся об мене, від чого мене ледь не знудило.

Заради трьох творців!..

Я різко розвернулася і з усією своєю відьомською силою відштовхнула нав’язливого любителя покоївок.

— З глузду з’їхав?! — я дивилася на нього очима, повними люті.

Георг відсахнувся на кілька кроків і витріщився на мене, не в змозі вимовити й слова. Студент нервово сковтнув і поспіхом схопив першу-ліпшу книжку, намагаючись прикрити сороміцький горбик на штанях.

— Викладачко Беннет... я... не... я думав... — його очі бігали по кімнаті. — Я гадав, що це Олівія. Ви просто... схожі зі спини... і ці гульки... вибачте...

— Не згадуй спину, — нахмурилася я.

— Прокляття! — вилаявся він, однією рукою скуйовджуючи біляве волосся, а іншою все ще міцно тримаючи прикриття. Йому було куди ніяковіше, ніж мені. — Тільки не кажіть Майклу, будь ласка! Він вб’є мене, він же мене...

Майклу? А це цікаво. Навряд чи він обмовився. Згадуючи, що я бачила його у квартирі Майкла, стало зрозуміло: вони родичі або принаймні близькі друзі.

— Хто тобі Майкл?

— Дядько, — чесно відповів він і спохмурнів. — Не по крові, звісно. Я взагалі не впевнений, що в нього є сім’я.

— Звідки ти його тоді знаєш? — я вирішила скористатися ситуацією.

— Знаю його з п’яти років. Він допоміг моєму батькові вибратися з боргової ями, навчав його бойових мистецтв. Власне, завдяки йому тато відкрив приватну школу для бойових магів, яка зараз — одна з найкращих у столиці. А потім Майкл зустрічався з моєю тіткою, та щось у них не склалося, і він почав її відверто ігнорувати. Якщо чесно, я вважаю його зовсім не сімейною людиною.

— Чому ж? — я намагалася не дивитися на його відчайдушні спроби сховатися за яскраво-зеленою книжкою з промовистою назвою: «Один кінь у полі не воїн».

— Тітка казала, що він завжди працював, і часу на стосунки в нього не було, — вів він далі. — Та якщо правду казати, Майклові від жінок, схоже, потрібне лише одне...

Георг враз затулив рота рукою.

— Чому я вам це розповідаю? — він знову нервово ковтнув повітря.