Розділ 15

Нам залишилось лиш пил витерти з книжок. Дівчата весело щось обговорювали, намагаючись вичавити правду одна з одної. Та я не поспішала втручатись. 

- Знаєте, а я б переспала з принцом, він такий красунчик, - мовила Олівія закусивши губу, та кинувши брудну ганчірку на підлогу, поправила свою високу дулю на голові. - І, плювати, що нічого далі не буде, адже він монарх, а я за статусом лиш віконтеса, але я думаю він полюбляє грубо. 

Ліліана розсміялася з відвертості студентки. 

- Не зовсім, - зненацька подала голос Аманда та нервово почала гризти нігті. 

- Схоже хтось дещо не розповів, - Олівія крадькома підійшла до юної дівчини. - І давно в вас… - студентка розтягнулась в хитрій посмішці. -  Цей звʼязок? 

- Кілька місяців, - нехотя відповіла Аманда та опустила погляд. - І принц полюбляє ніжно і коли я зверху і спускаюсь…

- Ми зрозуміли, - швидко опинилась біля неї та закрила рота рукою. 

- На самому цікавому, - буркнула Олівія. 

- Йдіть кави попите, я закінчу сама, - забрала книгу в Олівії. 

- Вам не буде тяжко? - Ліліана обдивилась високу поличку на якій залишилось чимало роботи. 

- Буде, - чесно відповіла та відразу добавила. - Ідіть та намагайтесь уникати людей. 

Дівчата переглянулися та були настільки раді здихатись генерального прибирання, що вискочили з дверей, які нещодавно доречі поставили. Та ще не встигли добавити в них артефакт відводу очей. Та щось мені підказувало, більше аудиторія не стане закритою. 

Зробивши високу дулю на голові я дотягнулась до ще однієї книги, яка наче намагалась впасти мені в руки. Чорна палітурка з дивними золотими надписами. Я нахилилась ближче та торкнулась  чудернацьких букв та символів на незрозумілій мові Це дійсно було золото. Хто стане витрачати такі кошти на книгу? На мій подив на книзі не було ні пилинки. І ще дивніше, що раніше я її не помічала. Я провела рукаю по випуклим частинам та прямісінько в самому центрі зʼявилось око з чорною зіницею. Мимоволі смикнулась від несподіванки та знову нахилилась роздивитись око. 

Момент…

Моя підсвідомость покинула мене та занурилась у книгу. Я літала над знайомим лісом, який оточував академію, наче птах та уважно спостерігала за діями внизу. Люди зосереджено працювали над фундаментом рівно в тому місці де мала б бути академія. Хтось викрикував, хтось смиренно тягав цеглу, а хтось відпочивав попиваючи гарячий напій. Схоже книга хоче показати мені створення академії.

Немов би камерою, як у фільмах мене потягнуло вниз та я побачила зблизька робочих людей. 

Точніше не людей, хоча деякі з них виглядали, як люди. Але більшість були демонами. Вони голосно сперечались та в какофонії звуків я не розуміла про, що вони говорили. Та і не потрібно було. 

«Камера» перенесла мене до того, хто спостерігав за цим всім та посміхався. Гордо піднята голова, в руках тліюча сигарета, яка повільно згорала. Він підняв руку та затягнувся, настільки, що майже уся сигарета розвіялась. Дим охопив його обличчя та повільно відкривав задоволений погляд. 

Асмодей. 

Я відразу впізнала це довге біляве волосся, яке цього разу було заплетене та декілька пасм вилізло, що додавало королю демонів неабиякої привабливості та легкості.

Момент…

Повернувшись в реальність я безглуздо кліпала очима від прочитаного. Невже це дійсно правда? Тоді виходить, що …

Я не встигла додумати, як ззаду хтось схопив мене за талію та притис до теплого тіла. Спершу я подумала, що це Майкл. Але зізнатись я не відчувала його запаху. Був лиш віддалений запах кардамону. Та і не став би бойовий маг, так залицятись. Він більш витончено це робить з деяким шармом.

Хтось зарився носом мені в вологе, від поту волосся та притиснувся сильніше.

- Мене так збуджує, коли ти прибираєш, - пройшовся голос Георга біля мого вуха та я відчула біля сідниць дещо напружене. Він потерся, від чого мене ледь не знудило. 

Заради трьох творців…

Я різко розвернулась та зі всією своєю відьомською сидою відштовхнула навʼязливого любителя покоївок. 

- З глузду зʼїхав? - дивилась на нього повними очима злості. 

Георг ступив декілька кроків та округлив очі, він був не в змозі вимовити навіть слова. Студент нервово зглитнув та поспіхом схопив першу ліпшу книгу. Він опустив її та намагався прикрити те що внизу. 

- Викладачко Бенет… я … не… я… думав, - його очі розбіглись. - Я думав це Олівія. Ви просто … схожі… ззаду… і ці дульки… вибачте…

- Не згадуй зад, - нахмурилась я. 

- Прокляття, - вилався він потерши однією рукою своє біляве волосся, іншою він все ж намагався закрити своє напруження. Йому було більш ніяково ніж мені. - Тільки не говоріть Майклу, будь ласка, він вбʼє мене, він ж мене… 

Майклу? А це цікаво. Навряд чи він оговорився. Та й згадуючи про те, що я бачила його в квартирі Майкла, схоже вони родичі або принаймні друзі. 

- Хто тобі Майкл? 

- Дядько, - чесно відповів він та нахмурився. - Не по крові звісно, я взагалі не впевнений, що у нього є сімʼя.