Розділ 14

Я крутилася в ліжку, наче на пательні. Сон був настільки реалістичним, що я не могла прокинутися, ніби хтось силоміць затягнув мене у сновидіння. Чи, можливо, це знову транс? По спині пробіг холодний вітер.

Уві сні я бачила над собою двох жінок. Вони були велетенськими, зо три метри заввишки, і дивилися звисока так, що моє тіло пробирало до кісток. Одна — з яскравими крилами, світлим волоссям і приємною посмішкою. Друга — зовсім інакша: волосся чорне, як могильна земля, атласна чорна сукня і погляд, готовий будь-якої миті вбити.

— Хто ви? — хрипко запитала я.

Моє тіло відчувалося інакше, та я й сама була вже не Карою. Біляві пасма спадали на плечі, а тугий корсет здавлював груди так, що, здавалося, я ось-ось перестану дихати.

— Творці, — гучно промовила крилата жінка, і відлуння прокотилося порожньою кімнатою, де не було нічого, крім старого столу за їхніми спинами. — Доля та Смерть.

— Ви хочете мене... — почала дівчина, у чиєму тілі я застрягла.

— Ти ж моє дитятко, — світла жінка, яка, вочевидь, і була Долею, враз стала людського зросту й зазирнула в заплакані блакитні очі дівчини. — Діано, невже ти гадаєш, що ми хочемо завдати тобі шкоди?

Вона озирнулася на свою супутницю, і чорноволоса жінка також зменшилася.

— Ми лише дещо тобі покажемо.

Доля торкнулася мого чола, і перед очима спалахнув велетенський вибух, що нищив усе живе. Не залишилося навіть натяку на створінь. Полум’я не обпікало — воно просто стирало світ, перетворюючи все на ніщо. Воно розгорталося й пожирало простір, не лишаючи по собі жодного сліду. Це було коротке видіння, яке ввело в ступор і мене, і Діану.

— Це станеться з усіма нами, якщо Хаос і надалі буде з тобою, — жінка прибрала руки від світловолосої Діани. — Розумієш, люба, він закоханий, як хлопчисько. Та це не те кохання, що дарує ейфорію. Ти відкрила йому тимчасову радість, і тепер Хаос зажадає більшого. Повністю занурившись у свої почуття, творець втратить здоровий глузд і спричинить кінець світу. Розумієш? І все це через тебе, серденько.

Я чула думки Діани. Вони здавалися нелогічними, хворобливими. Наче хтось нашіптував їй вчинити цей відчайдушний крок. Її ніби змушували до цього «добровільно», позбавляючи змоги контролювати власну волю.

Мої руки здійнялися, і в них матеріалізувався меч із крилами. Я не ворухнулася, це все робила Діана. Смерть помітно здригнулася, а Доля стояла незворушно, і прекрасна посмішка не сходила з її обличчя. Що збирається зробити Діана, я знала наперед, але не могла завадити.

— Можливо, кара полягає в тому, що в мить, коли ми перетинаємо межу вічного мороку, зберігається ясність думки? — мовила Діана.

Я не встигла осягнути її слів, як дівчина спрямувала меч на себе й проштрикнула живіт. Вона вважала себе мороком і хотіла врятувати світ.

Гострий біль пронизав нутрощі. Діана не кричала. Вона лише мужньо опустилася на коліна й повільно заплющила очі. Біль був нестерпним — настільки, що я відчувала, як кричу в її голові. Кричу в порожнечу болю, який, здавалося, ніколи не скінчиться і не дасть омріяного спокою. Як вона це терпіла? Чому не кричала? Не плакала?

— Я завжди казала, що Смерть добріша за Долю, — промовила чорноволоса жінка, дивлячись, як кров із тіла майже торкається її босих ніг.

— Де вмирає надія, там виникає порожнеча, — байдуже знизала плечима Доля. — Я лише підсилила її безнадію. Хто ж знав, що Хаос обере собі у фаворитки таку слабку жінку.

— Самопожертва — це не слабкість, — мовила Смерть, проводячи рукою над тілом Діани. — Це вчинок, за який не чекають винагороди; мить, коли забуваєш про себе.

Доля підійшла до Смерті й узяла душу Діани, уважно роздивляючись її.

— Ти колись замислювалася, чи є душі в нас?

Смерть лише знизала плечима й, стиснувши руку в кулак, спрямувала магію на тіло дівчини. Воно вмить перетворилося на попіл.

— Він зажадає помсти.

— Звісно, — промовила Доля, маскуючи душу Діани. — Але якщо хочеш здаватися сильнішою, краще ховати свою зброю від оточення.

Коли я прокинулася, було відчуття, ніби зовсім і не спала. Різко підвівшись, я відчула, як голова пішла обертом, а з носа повільно закапала кров.

— Прокляття! — вилаялася я й побігла до умивальника.

Швидко вмившись, я глянула в дзеркало й заклякла. Моє волосся стало білосніжним, а обличчя набуло незвично миловидних рис.

Діана. Я бачила в дзеркалі її, а не себе.

Я щосили струснула головою, і відображення повернулося до звичного вигляду. Наче галюцинація. Знущання моєї химерної уяви.

— Ти знову у моєму полоні, — тихо прошепотів хтось на вухо. — Не довіряй їм…

Та у ванній я була сама. Невже я божеволію? Чи хтось намагається переконати мене в цьому? І кому — «їм»? Невже ці слова стосуються мого сну?

Легше визнати себе божевільною, ніж повірити в таку дійсність. Я завжди вважала Долю доброю творчинею, що намагається всіх урятувати, та виявилося, що це холодна, розважлива й безжальна жінка, яка задля власних інтересів не пошкодує нікого. А Смерть... від неї й справді холоне кров у жилах, тут я не помилилася.

А Хаос? Я ніколи про нього не думала. Який він?

Наполегливе сповіщення вирвало мене з думок. Це була Елізабет. Вона повідомила, що, здається, знайшла інгредієнт, якого бракує для зілля зцілення. Я консультувалася з Тукроксом та Елізабет уже кілька днів, вони обіцяли допомогти. Я зрозуміла, що в цьому випадку без допомоги мені не обійтися.

Під час занять із першим та другим курсами всі мої думки були лише про індивідуальну практику з моїми трьома ученицями. Я міркувала, що корисного ми могли б зробити разом. Коли ідея нарешті з’явилася, я зрозуміла: мені потрібен дозвіл ректора. Як добре, що він тепер до мене прихильний.

— Команда мрії, — іронічно протягнула Олівія, споглядаючи Ліліану та Аманду.

Ми стояли в коридорі, де я зібрала їх перед заняттям. Настрій дівчат був вельми похмурим, і я відчувала, що він стане ще гіршим, коли я озвучу свої плани.