Розділ 13

Тільки-но ми зустрілися поглядами з Майклом на вході до ректорату, як обоє наче обпеклися й розійшлися по кутках. Він попрямував до свого звичного стільця праворуч, а я сіла на шкіряний диван, що гучно скрипнув піді мною.

Ректор простежував поглядом за кожним, хто входив, та, слава творцям, на мені особливо не затримувався. Я помітила, що Артура немає. Де ж заступник? Зазвичай він стримано стоїть за спиною ректора з похмурим виглядом.

— Гадаю, варто зазначити: останні події з демоном у столиці ми тримаємо в секреті, — ректор обвів поглядом присутніх. — Король уже знає про це й обдумує рішення проблеми.

Породжувати зайву паніку, звісно, не варто, але й наражати людей на небезпеку — неправильно.

— Перейдемо до учасників, — промовив ректор і розгорнув фіолетову папку. — Майкл Арден, — зачитав він. — Георг Колвілл, Деймонд Трейсі та Ян Теренс. Усе вірно?

Майкл кивнув. Команда з найсильніших гравців. Якби моїм дівчатам довелося змагатися з ними сам на сам, шансів було б мало. Єдина надія на хитрість. Нехай вони не відьми, зате їхня наставниця — так.

— Артур Грін, — він узяв зелену папку. — Брати Тонкан та першокурсниця Джейн Віллоу.

Це була одна з підопічних заступника. Його група більше нагадувала роботів, які технічно виконували всі команди. Або Артур їх так залякав, або вони самі по собі такі.

— Занкус Аім, — у руках ректора опинилася жовта папка. — Кетрін Трейсі, Стівен Вайлд та Сарі Мін.

Його вибір студентів був занадто непередбачуваним. З-поміж них лише Стівен Вайлд вирізнявся силою. Інші двоє мали невеликий резерв. Особливо другокурсниця Сарі, чиєю наставницею є Джина Брунс. Та, можливо, це тільки мій предмет Сарі й другий курс знають так погано?

— Кара Беннет, — Алан розгорнув блакитну папку. — Олівія Лайон, Ліліана Нокс та Аманда Стоун.

Моя команда не здавалася найсильнішою, але це не означало, що дівчата не мають шансів. Можливо, вони самі в себе не вірять, проте в мене є план.

Двері широко відчинилися, і до зали ввійшов заступник Грін разом із дружиною. Шарлотта у звичній манері засяяла в усмішці. Джина глянула на неї спідлоба, та Шарлотта навіть уваги не звернула. Я завжди дивувалася, як їй вдається ігнорувати неприязних людей.

— Вибачте за запізнення, — кинув Артур і люб’язно відсунув стілець для дружини. Він щось прошепотів їй на вухо, від чого жінка мило всміхнулася. — Ми владнали одну проблему, — погляд Артура вмить змінився, він люто глянув на мене.

І чому, питається? Що я знову наробила? Це Блейк привів сторонніх, а не я.

Та, схоже, заступник мав на увазі інше. На мій подив, продовжила Шарлотта:

— Студенти третього курсу подали судовий позов проти академії, — мовила жінка, дістаючи з сумочки листа.

Усі погляди враз зосередилися на моїй скромній персоні.

Ректор різко відкрив запечатаний конверт і уважно перечитав його, похмурніючи з кожним рядком. І хоча я вже не була їхньою наставницею, відчула: відповідати за все доведеться мені.

— Несанкціоновані дії?! — мало не загарчав ректор, і я вмить забула, що це мій рідний дідусь. — Чого вони хочуть? Якого демона? До короля вони зібралися? Що за бовдури!

Такого я від нього не очікувала. Схоже, витівка третього курсу розлютила його не на жарт.

— А я казав, що віддавати наставництво відьмі — так собі ідея, — Артур гордо задер голову, і на його обличчі з’явилася посмішка. Така противна, що аж кортіло її розмазати.

Шарлотта ледь помітно штурхнула його в бік.

— Нагадати, хто наполіг на наставництві? — підняла брови я, згадуючи той інцидент у ректораті.

Та Артур не встиг відповісти.

— Ану замовкли! — гримнув ректор, від чого здригнулися майже всі. Алан Старк повернувся до Шарлотти: — Вибачте, нерви вже не ті.

Він оглянув нас усіх і зупинив погляд на мені.

— Каро, Артуре — залишіться. Решта вільні, — мовив він і зняв окуляри.

Цікаво, що йому потрібно від нас обох?

Шарлотта, як невід’ємна частина Артура, також залишилася, проти чого я навіть не заперечувала. Схоже, вона мала на нього неабиякий вплив.

— Чому ви вічно як кішка з собакою? Гризетеся при викладачах, студентах і, зрештою, при мені, — почав ректор, втомлено видихнувши. Він дочекався, поки Майкл останнім вийде й зачинить за собою двері.

Я опустила погляд, а Артур тримав голову високо, ніби зверталися не до нього.

— Чому одразу «гриземось»? — він кинув на мене швидкий погляд. — Я кажу викладачці Беннет лише те, у чому вона не має рації. Адже це і є моя роль як заступника. А те, що вона помиляється в усьому — хіба ж це моя провина?

— Тобто ви в усьому праві? — мої брови поповзли вгору.

— Оця ваша манера перекладати стрілки на інших... — він похитав головою й оскалився в усмішці.

— Ох, а ця ваша манера бути хамлом у будь-якій ситуації! — фиркнула я у відповідь і роздратовано закинула ногу на ногу. Диван знову неприємно скрипнув.

— Знаєте, викладачко Беннет, — процідив він крізь зуби, — ви як та сестра, якої я ніколи не хотів.

— А ви як той брат, замість якого я завжди хотіла сестру, — відказала я, зазираючи в похмурі очі бойового мага.

Ректор знову важко зітхнув.

— Артуре... — Шарлотта торкнулася його руки. Чоловік здивовано глянув на неї. Зізнатися, я й сама була вражена. Невже завжди нейтральна Шарлотта вирішила заступитися за мене?

— Що, люба? — спитав він, вигнувши брову.

— Я хочу додому, — промовила вона, спираючись на його руку. Артур, наче вжалений, швидко обійняв її за талію й поцілував у скроню. Попри нашу сварку, я зауважила, що він справді вміє бути ніжним і турботливим.

— Каро, ректоре Старк, — кивнула Шарлотта, даруючи нам на прощання усмішку.

Ось і настав момент «возз’єднання родини», якого я так боялася. Я проводжала їх поглядом, доки двері не зачинилися, а потім ще кілька секунд вивчала кожну шпаринку на темно-коричневому дереві.

Мої плани висловити ректору все, що накопичилося, обірвалися на його наступних словах: