Розділ 11

Ніжні дотики до волосся витягли мене з безодні сну. Я повільно розплющила очі й побачила над собою масивні плечі. Чоловік нахилився до мене, і пасмо його каштанового волосся вибилося з-за вуха. Помітивши, що я опритомніла, він підмигнув і продовжив повільно гладити мене по голові. Було вкрай незвично відчувати дотики викладача, з яким я раніше майже не спілкувалася.

— Роберте? — здивовано прошепотіла я. Він усміхнувся. — Точніше… викладачу Блейк.

— Можна просто Роберт, — тихо відповів він, знову торкнувшись мого волосся.

— А де я? — чомусь хотілося й надалі продовжувати розмову пошепки.

— У безпеці, — коротко кинув він.

Я спробувала підвестися на ліктях. Слава Творцям, я лежала на дерев’яній лавці, а не на руках у Блейка. Він галантно, як справжній джентльмен, допоміг мені сісти, і ми опинилися значно ближче один до одного, ніж мені б хотілося.

Я мимоволі відсахнулася й зустрілася з його усмішкою. Востаннє я бачила її, коли Джина Брунс фліртувала з ним, «ненароком» згадавши, що вони сплять разом. Тоді викладачка просто мітила територію, а я навіть не звернула на це уваги. Та чому зараз ця посмішка адресована мені?

— Нарешті! — до мене підійшов схвильований Тукрокс. — Каро… — він зам’явся. — Викладачко Бенет, ми так хвилювалися!

Він схопив мене за руку, зачепивши плечем Роберта. Той байдуже підвівся й відійшов убік. Якщо я «викладачка Бенет», отже, ми в академії. Але як я сюди потрапила? Я озирнулася: приміщення було мені зовсім не знайоме. Обдерті стіни, шари пилу, що вже не знали, де їм приткнутися, старі люстри, які ледь жевріли, і полиці, забиті книгами попри очевидну занедбаність місця. Судячи з краєвиду за вікном, ми були на першому поверсі.

Я обожнюю порпатися в таких місцях — зазвичай там знаходиш щось рідкісне й цінне. Та зараз мене цікавило лише одне питання, на яке люб’язно відповів Роберт:

— Ця аудиторія була створена ректором для підготовки студентів до турніру, — він знову всміхнувся тією щирою посмішкою, яка тепер мене насторожувала. — Допоки один зі студентів не загинув тут.

Схоже, це був той самий хлопець, якого тренувала Вів’єн. Хоча я була впевнена, що він помер на самому турнірі.

— Це сталося кілька років тому, — поринув у спогади Блейк. — Турнір проводили в столиці, і одним із завдань було розшифрувати карту академії. Але студент занадто захопився і, схоже, знайшов те, чого не варто було торкатися.

Академія приховувала чимало таємниць. Зрештою, це було очікувано для закладу, оточеного лісом, що кишить демонами.

— Відтоді тут нічого не чіпають і не переставляють, — закінчив розповідь Блейк. — А для сторонніх аудиторію закрили артефактом відводу очей.

Отже, попорпатися в давніх речах не вдасться.

— А чому ми зараз тут? — уточнила я.

— Це була моя ідея, — відповів Роберт. — Колись я працював із техніками поглинання трансу. Коли детектив повідомив, у якому ви стані, я запропонував допомогу в місці, де нас не будуть відволікати. Виведення з трансу — кропітка праця, не кожен маг досягає в цьому майстерності, — останні слова він вимовив із помітними нотками гордості й знову підмигнув мені.

«Детектив», — промайнуло в голові. Я згадала його голос, що долинав до мене крізь марево.

— Але чому саме тут? — я знову оглянула запилену кімнату.

— Тому що, — з тіні вийшов Енді Моріс, і я мимоволі здригнулася, — померлого неодноразово вводили в транс, і тільки тут він міг із нього вийти. Але одного разу студента Емерсона Моріса вбили прямо в стані трансу. А ви ж тут, Каро, саме для того, щоб повернутися в реальність.

Останні слова прозвучали як докір. Але мене більше зацікавив загиблий. Навряд чи однакове прізвище у нього й детектива було збігом. Я пам’ятала розмову Енді з Королем демонів, але не була впевнена, чи це правда, чи мій мозок просто зіграв зі мною в злий жарт. Потрібно було перевірити факти.

— Ви врятували мене, так, детективе? — обережно почала я.

Він кивнув, заклавши руки за спину, і почав пильно спостерігати за мною.

— А як ви опинилися в потязі?

— Це конфіденційна інформація, — сухо відрізав він.

У мене з’явилася підозра, що він стежив за мною. І з огляду на його небажання говорити, це було правдою.

— Що сталося з тією дівчиною з потяга та її нареченим? — я зазирнула в його карі очі, які не виказували жодної емоції.

— Дівчина загинула на місці. Той чоловік впав на неї й перетиснув сонну артерію, — мовив він так буденно, наче розповідав про погоду. — А сам нападник зараз у важкому стані в лікарні.

І чому Смерть ніколи не забирає покидьків вчасно?

Пам’ять підкинула спогад, і мої очі розширилися від жахливої здогадки. Мітка. На руці дівчини красувалася чорна мітка. Ні в чому не винна людина стала другою жертвою…

Але зараз мені потрібно було викрити того, хто намагався копати під мене. Чи могла я тягатися з досвідченим детективом? Навряд чи. Але спробувати варто.

— Коли я була в трансі, детективе Моріс, я чула дивну розмову двох чоловіків, — я плавно перевела тему в потрібне русло, пильно спостерігаючи за незворушним обличчям Енді. — Там був Король демонів і ще дехто. — Жоден мускул не здригнувся на його обличчі. — Вони натякнули, що затягли мене в транс силоміць, але просканувати чомусь не змогли. — Я ступила крок до нього, намагаючись вловити бодай тінь реакції. — Не підкажете, чому саме вам це не вдалося, детективе?

На останніх словах Енді Моріс ледь помітно смикнув бровою.

— На що ви натякаєте, Каро? — холодний погляд карих очей у поєднанні з крижаним тоном тиснув на мене дедалі дужче.

— Лише на те, що чула, — я зробила ще один крок. Зростом детектив був майже як Артур, тож мені довелося напружити м’язи шиї, щоб дивитися йому прямо в обличчя, вивчаючи кожну дрібницю в міміці.

— Викладачко Бенет, — тихо покликав Тукрокс. — Схоже, ваш мозок став жертвою галюцинації. Це частий супутній фактор після виходу з трансу.

Він справді вважає, що це лише злий жарт моєї підсвідомості? Єдиний, хто міг би це підтвердити — Король демонів, адже детектив не розколеться. Але йти в лігво Асмодея мені зовсім не хотілося. Я досі відчувала його астральні кігті на своїй шиї. Та й хто сказав, що Асмодей скаже правду?