Розділ 9

Стіл на трьох прикрашали зелені півонії — дорогі та неймовірно рідкісні квіти. Навряд чи це був дарунок від колег, але хто тоді? Мама дивилася на букет так само пильно, як і я, і, певно, думала про те саме. Ми не зронили жодного слова з моменту зустрічі: мовчки допомагали накривати на стіл, а потім так само тихо сіли за вечерю.

— Судячи з усього, — бабуся підняла келих, порушуючи тишу, — у цьому домі я маю сама виголошувати тости на власну честь. Ну що ж…

— Ма, — схаменулася Хлоя, відкидаючи світле волосся з плеча.

Я помітила, що мама не змінилася. Взагалі. Ані нових зморшок, ані сивини. Наче для неї час зупинився дванадцять років тому, коли я вирішила поїхати. Демони? Невже мама також із ними пов’язана?

— Я скажу вам так, мої любі, — бабуся глянула спочатку на маму, а потім на мене. — Гніватися — це все одно що пити отруту і чекати, поки помре хтось інший.

— Ма!

— Ба!

Обурилися ми в один голос.

— Ну а що? — бабуся зробила ковток вина. — Хіба я не права?

— Сьогодні твій день народження, а ми про погане, — мама торкнулася руки бабусі, зазираючи їй в очі своїм сіро-блакитним поглядом.

— Ви ж знаєте, що для мене це звичайний день, — відмахнулася голова родини Беннет.

— Ми помітили, — я скосилася на квіти.

— До речі, про це, — бабуся важко зітхнула, і її наступні слова були настільки різкими, що я не одразу вловила їхній сенс. — Сорок сім років тому я зустрічалася з одним молодим і дуже вродливим чоловіком. Я не планувала закохувати його в себе, але сталося не так, як гадалося. Вчора ми зустрілися знову і провели вельми цікаву бесіду. — Вона на мить поринула у спогади, і мені здалося, що на її щоках з’явився легкий рум'янець. — Ці квіти від батька Хлої. Твого дідуся, Каро. Його звати Алан Старк.

Ми з мамою переглянулися. Якщо на її обличчі читалося повне нерозуміння, то мій настрій остаточно зіпсувався. Якщо це жарт, то у бабусі кепське почуття гумору. Втім, у родині Беннет воно в усіх таке.

— Ректор Старк?! — перепитала я.

Бабуся кивнула і, як ні в чому не бувало, відпила ще ковток дорогого вина. Я подивилася на пляшку в центрі столу й усвідомила: ми б ніколи не змогли собі таку дозволити. Отже, це подарунок ректора.

— Хто він такий? — мама нахмурилася, відчуваючи себе зайвою в цій розмові.

— Він у курсі? — я теж підняла келих, куштуючи вишуканий напій.

Бабуся знову кивнула, спокійно поклала собі на тарілку шматок соковитої відбивної та взялася за салат. Вона була абсолютно незворушною, наче ми обговорювали погоду.

— Хтось пояснить, що тут відбувається? — Хлоя переводила погляд з мене на бабусю.

Нарешті пазли склалися. І те, чому мене взяли в академію без відповідної освіти, і дивна прихильність ректора, і його особливе ставлення. Відчуття було таке, ніби мене весь час водили за ніс, а я, як дурепа, слухняно йшла на повідку.

Першою думкою було звільнитися. Наплювати на контракт і виплатити будь-яку неустойку. Але спершу я викажу все ректору в очі. Накипіло. Якщо як ректор він міг би легко мене виставити за двері, то як дідусь — зобов’язаний вислухати онуку.

— З днем народження, — я дістала з-під столу сумку, в якій ховала новенький казанок зі столиці Торіс.

Я не знала, як реагувати на новини. Ступор від несподіваної появи мами ще не минув, а тут чергове потрясіння. Подарунок здавався найкращим способом розрядити атмосферу. Проблеми зачекають, вони не повинні псувати бабусине свято.

— Це занадто дорого для нас, — очі іменинниці заблищали. Вона давно скаржилася, що старий казан погано відмивається від залишків зілля і псує наступні настоянки.

— Раз на рік можна, — усміхнулася я.

— Це все чудово, — мама все ще виглядала розгубленою. — Але я хочу знати: хто такий цей Алан Старк? Чому ви обидві його знаєте, а я — ні? І взагалі, чому він живий? Він що, демон?

Я аж закашлялася. Демон? Алан Старк? Хоча мій батько теж демон. Батько… У спогади різко ввірвалися холодні стіни в’язниці Підземного світу.

— А я бачила одного демона, — мовила я, звертаючись до мами, але не зводячи очей із бабусі. — У Підземному світі. Гаррі, здається.

— Ти була в Підземному світі? — голос бабусі пролунав гучніше, ніж зазвичай.

— Матінко рідна, — прошепотіла мама, схопившись за серце. — Родина Бенет колись перестане накопичувати секрети?

— Ти мені скажи, — я перевела погляд на неї. — Хіба він не мав бути мертвим?

Тепер уже дві пари очей впилися в маму чекаючим поглядом. Хлоя втягнула голову в плечі й зробила великий ковток вина. Зазвичай вона не пила, але зараз ситуація була надто напруженою.

— Та не змогла я його вбити! — мама знову звично відкинула волосся з обличчя.

— Хлоє, ти хоч розумієш, що таке демон без краплі людяності? — вигукнула бабуся. — Ти чим думала? Якщо він почне мститися, то не зупиниться на одному поколінні. Він мітитиме кожного, а потім нищитиме всіх, у кого в жилах тече хоч крапля крові Бенетів!

— Мітки? Про що ви? — втрутилася я з похмурим виглядом.

— Твій батько, Каро, мав особливий дар: він відчував душі у відчаї. Тобто ставив так звані мітки, — пояснила мама, дивлячись мені прямо в очі. — Це рідкісна здібність, тому Гаррі був правою рукою короля. Принаймні тоді, коли ми були разом.

При згадці про Асмодея мене пересмикнуло.

— Рідкісний дар, — люто процідила бабуся. — Тепер ми маємо «рідкісну» нагоду вигадувати, як його вбити. — Вона різко розвернулася до мене. — Де ти його бачила і що ти взагалі, відьмо паршива, там робила?

— Танцювала з королем, — чесно відповіла я, спостерігаючи, як обличчя моїх рідних бліднуть. — А батько…

— Не називай його так! — вигукнула бабуся. Схоже, колишнього зятя вона «обожнювала».

— Добре, добре, — я підняла руки в примирливому жесті. — Гаррі був у в’язниці. І, випереджаючи ваші запитання: він мене не впізнав.

— І король тебе ось так просто відпустив? — бабуся підозріло звузила очі.

— Не зовсім, — я закусила губу. Про власну мітку говорити зовсім не хотілося, і я сподівалася, що вони не здогадаються. — Мене врятував один бойовий маг.