Розділ 7

Роуз Бенет, бабуся Кари.

Роуз отримала таємничого листа з проханням про зустріч у найдорожчому закладі Вільнота. Хоча рестораном це місце назвати було важко — так, місцева кав'ярня. Але не сьогодні. Напередодні її дня народження весь зал був заброньований лише для неї та її супутника.

Роуз здогадувалася, хто міг виявитися таким винахідливим. Підходячи до столика, вона побачила його сиве довге волосся, охайно зібране у хвіст. Жінка мимоволі всміхнулася, але одразу ж повернула обличчю незворушний вигляд.

— Радий, що ти прийшла, — повільно обернувся до неї Алан Старк.

— Зізнатися, я довго вагалася, — вона сіла на запропонований офіціантом стілець і зазирнула в блакитні очі чоловіка.

— Ти завжди довго думаєш, перш ніж прийняти рішення, — Алан щиро всміхнувся, від чого в Роуз на мить завмерло серце. Вона пам’ятала цю посмішку, пам’ятала ці бездонні, як океан, очі, і пам’ятала їхню останню ніч…

— Шампанського? — запитав офіціант, вириваючи голову родини Бенет зі спогадів.

Роуз ледь кивнула, і в її келих полився ігристий напій.

— Я хотів би привітати тебе з днем народження, Роуз, — Алан зробив жест рукою, і офіціант миттєво приніс букет зелених півоній. Надзвичайно рідкісні квіти, її улюблений колір.

— Вітати заздалегідь — погана прикмета, — Роуз не подякувала, лише кивнула. Вона знала, що цей чоловік вміє дивувати, тож на менше й не розраховувала.

— Ти не віриш у прикмети, — усміхнувся він, нагадуючи, як добре її знає. — Зізнатися, я хотів надіслати смарагдові прикраси, але одна юна особа зауважила, що коштовності дарують тоді, коли не хочуть заморочуватися вибором.

Роуз мимоволі всміхнулася. Ці слова могли належати лише її онучці. Тільки вона здатна так безсоромно відповісти ректорові.

— І ти приїхав зі столиці лише для того, щоб подарувати квіти? — голова родини Бенет відпила шампанського, не зводячи погляду з Алана.

— Ні, — похитав він головою. — Щоб подарувати вечір нам. Той вечір, який ми мали провести ще сорок сім років тому.

— Стільки часу минуло, а ти досі пам’ятаєш...

— Що б ти не зробила, Роуз, ти назавжди в моєму серці, — він випив свій келих до дна.

А зробила вона чимало. І багато чого — неприємного. Роуз відчула приховану загрозу в його словах, але знала: Алан ніколи не заподіє їй шкоди.

— Навіть після того, як використала мене, — нагадав він про старі образи. — Навіть коли вкрала мою магію. Навіть коли...

Алан замовк, роблячи ковток шампанського, яке люб’язно підлив офіціант.

— Коли що? — Роуз подивилася на нього з розумінням. Вона точно знала, що він збирався сказати.

— Коли приховала від мене мою доньку та онучку, — все ж наважився Алан.

— Вирішив, що Кара — твоя онучка?! — Роуз іронічно підняла брову.

— З першого погляду впізнав у ній свою матір, — чесно відповів чоловік. — Таке ж довге хвилясте волосся, гострі вилиці, світла шкіра, що завжди червоніє на сонці. Я впізнав її одразу і сподівався, що ти сама зізнаєшся.

— Не було слушної миті, — Роуз закусила губу.

— Навіть тоді, коли прийшла просити, щоб я взяв її на роботу?

— Навіть тоді, — жінка спохмурніла. — Я б забрала цей секрет із собою в могилу, Алане. Щоб ти ніколи про це не дізнався.

— А ти їх запитала? — погляд чоловіка став холодним. Йому не подобався тон, яким вона говорила.

— Я так вирішила, — гордо підняла вона голову. — Та й нам було по вісімнадцять, Алане! Які діти?

— Я завжди хотів дітей, Роуз, — стомлено видихнув він. Розмовляти з жінкою, яка не визнає нічого, крім власної правоти, було виснажливо.

— Чому ж не одружився? Не завів сім'ю?

— Тому що в моєму серці була ти. Навіть коли я прокинувся після тієї ночі без магії — без єдиного, що любив так само сильно, як тебе, — він говорив щиро, і його губи здригнулися від болючих спогадів. — Я намагався одружитися, навіть двічі. Але завжди думав лише про тебе, Роуз. Про ту, яка пішла, не попрощавшись.

Він кохав її стільки років, що це почуття стало частиною його самого. З нею чи без неї.

— На це були свої причини, — лише й відповіла жінка. Причини, зрозумілі тільки їй одній.

— Які причини можуть виправдати позбавлення батька дитини? — запитав він, спостерігаючи, як її незворушне обличчя стає стурбованим. Ця тема боліла їй не менше, ніж йому.

— Я не можу сказати, — похитала вона головою.

— Нехай, — він не хотів тиснути. — Я лише прошу, щоб ти зізналася, хто я такий. Щоб Кара та Хлоя нарешті дізналися правду.

— Добре, — погодилася Роуз. — Завтра вони обидві будуть святкувати у мене, я все їм розповім. Ти задоволений?

— Так, — кивнув він. — Роуз, я не хотів тебе засмучувати.

— Але зробив це, — жінка хотіла підвестися, та Алан перехопив її руку.

— Потанцюй зі мною, — він підвівся, зустрічаючи її погляд. — Нехай цей танець стане початком кінця. Моя Роуз…