Розділ 7

Роуз отримала таємного листа з проханням зустрітись у найдорожчому ресторані Вільнота. Хоча й рестораном це не назвати, так, місцеве кафе. Але не сьогодні. Напередодні її дня народження, все кафе, чи то ресторан були тільки для неї та її партнера. 

Роуз здогадувалась хто міг бути таким винахідливим та вже підходила до нього бачачи його сиве, довге волосся, обережно заплетене у хвостик.  Вона мимоволі посміхнулась, але різко забрала посмішку з обличчя. 

- Радий, що ти прийшла, - повільно обернувся Алан Старк. 

- Зізнатись я довго думала чи приходити, - вона сіла на запропонований офіціантом стілець та поглянула у блакитні очі чоловіка.

- Ти завжди довго думаєш, перед тим, як прийняти рішення, - Алан щиро посміхнувся, від чого у Роуз на мить завмерло серце. Вона пам’ятала цю посмішку, пам’ятала ці бездонні, як океан очі, і пам’ятала їх останню ніч…

- Шампанське? - запропонував офіціант, викидаючи голову сімейства Бенет зі спогадів. 

Роуз кивнула та їй налили келих. 

- Я хотів би привітати тебе з днем народження, Роуз, - Алан поманив офіціанта на себе та той швидко приніс букет зелених півоній, надзвичайно рідкісний колір, але улюблений для Роуз. 

- Вітати наперед погана прикмета, - Роуз не подякувала, лиш кивнула. Вона знала, що чоловік вміє дивувати, тому на менше й не розраховувала. 

- Ти не віриш в прикмети, - посміхнувся він нагадуючи, що знає про неї багато. - Зізнатись я хотів вислати прикраси зі смарагду, але одна юна особа сказала що прикраси дарують тоді, коли не хочуть заморочуватись. 

Роуз посміхнулась. Ці слова належали її онучці. Тільки вона могла так безсоромно відповісти ректорові. 

- І ти приїхав зі столиці, щоб подарувати квіти? - голова родини Бенет випила шампанське та заглянула у блакитні очі. 

- Ні, - мотнув головою Алан. - Подарувати вечір для нас. Той вечір який ми мали провести сорок сім років тому. 

- Стільки часу пройшло, а ти досі пам’ятаєш. 

- Щоб ти не зробила, ти назавжди в моєму серці, Роуз, - він випив свій келих до дна. 

А зробила вона багато. І багато не приємного. Роуз відчула деяку погрозу в його словах, але знала, що Алан ніколи і нічого їй не вдіє. 

- Навіть коли використала мене, - нагадав він старі образи. - Навіть коли вкрала мою магію. Та навіть коли… 

Алан замовк роблячи ковток шампанського, яке люб’язно налив офіціант. 

- Коли що? - Роуз глянула на нього очима повними розуміння. Вона знала, що хоче сказати чоловік. 

- Коли приховала від мене мою доньку та онучку, - все ж наважився сказати Алан. 

- Вирішив, що Кара таоя онучка?! - посміхнулась Роуз. 

- З першого погляду впізнав у ній свою матір, - чесно відповів чоловік. - Таке ж довге хвилясте волосся, гострі вилиці, світла шкіра, яка завжди червоніє на сонці. Я впізнав її та сподівався ти зізнаєшся мені. 

- Не було підходящої миті, - Роуз закусила губу. 

- Навіть тоді коли прийшла просити, щоб я взяв її на роботу? 

- Навіть тоді, - жінка нахмурилась. - Я б заховала цей секрет разом із собою, Алане. Щоб ти ніколи не дізнався. 

- А ти їх спитала? - погляд чоловіка змінився. Йому не подобалось в якому тоні говорила з ним жінка. 

- Я так вирішила, - гордо підняла вона голову. - Та й нам було по вісімнадцять, Алане, які діти? 

- Я завжди хотів дітей, Роуз, - стомлено видихнув чоловік. Розмовляти з жінкою, яка не хоче бачити щось окрім своєї правди занадто важко. 

- Чому не одружився? Не завів дітей? 

- Тому що, в моєму серці була ти, навіть коли я прокинувся, після ночі проведеної з тобою, без магії, без єдиного, що я кохав так сильно, як тебе, - він говорив щиро. Його губи зжались, згадуючи настільки важкий момент. - Я спробував одружитись, навіть два рази, але завжди думав лиш про тебе, Роуз. Про ту, яка покинула мене, не попрощавшись. 

Він так багато років кохав її, що продовжував кохати і далі, з нею чи без неї. 

- На це були свої причини, - лиш відповіла жінка. 

Але причини зрозумілі лише їй. 

- Які причини можуть позбавити батька у дитини? - запитав він уважно спостерігаючи, як її обличчя з незворушного змінюється на тяжке та стурбоване. Ця тема їй була болюча так само, як йому. 

- Я не можу сказати, - похитала вона головою. 

- Нехай, - він не хотів наполягати. - Я лиш прошу, щоб ти зізналась хто я такий. Щоб Кара та Хлоя пізнали мене. 

- Добре, - погодилась Роуз. - Завтра вони обидві будуть святкувати у мене та я розповім їм. Ти задоволений? 

- Так, - махнув він головою. - Роуз, я не хотів тебе засмучувати. 

- Але зробив це, - жінка хотіла встати та Алан перехопив її руку. 

- Потанцюй зі мною, - підвівся він та зустрівся з нею поглядом. - Нехай цей танець стане початком кінця. Моя Роуз…