Розділ 2

— Ти тільки поглянь на неї — вона ідеальна. Її прагнуть усі чоловіки, — промовила Хелена Картер. Вона напівлежала на лікарняному ліжку з баночкою йогурту в руках, прикута поглядом до великого екрана. Там якраз транслювали інтерв'ю з найвідомішою жінкою країни Ер — Меліною Кларк. Кілька днів тому Елізабет теж згадувала про неї, і в її голосі звучали такі ж заздрісні нотки.

— Чоловіки, як і жінки, хочуть володіти тим, що їм недоступне, — я злегка повернула голову, розставляючи принесені Хелені квіти по вазах.

Меліна Кларк у прямому ефірі саме розповідала про свої тренування. Одягнена у відвертий костюм, що підкреслював кожну лінію її тіла, вона демонструвала позу «собака мордою вниз». Неважко було здогадатися, куди саме були прикуті погляди тисяч глядачів у цей момент.

— Але такі, як вона, отримують найкращих, — з неприхованим захватом зітхнула Хелена.

— Хірурги, спорт і дієти творять чудеса, — я взяла вазу з найпишнішим букетом.

— Це каже дівчина, яка прибрала до рук найбажанішого холостяка столиці? — хмикнула подруга.

— Звідки ти… — я осіклася, згадавши, з ким товаришує викладачка. Навряд чи Джина втримала б таку новину в таємниці. — Слово «прибрала» — надто гучне, — додала я, присідаючи біля ліжка і ставлячи поруч рожеві троянди.

Після тієї ночі ми з бойовим магом не спілкувалися. Лише на похороні коротко кивнули один одному, але нагоди поговорити не випало. Щиро кажучи, я й не знала, що йому сказати, а він не поспішав з’ясовувати, чому я так нахабно його використала.

— Від кого ці квіти? — Хелена ніжно торкнулася пелюсток. Вона нахилилася, щоб вдихнути аромат, і помітила картку. — Занкус… — її обличчя вмить засяяло. — Схоже, приніс, поки я спала. Навіть не знала, що він повернувся.

— Повернувся занадто ефектно, — я мимоволі всміхнулася, бачачи, що викладачка, як і всі інші, зачарована цим демоном.

— Він це вміє, — вона знову вдихнула запах троянд. — Як виявилося, не всі демони — втілення зла.

— Хто знає, — я знизала плечима. Мотиви Занкуса завжди залишалися загадкою.

Я досі не розуміла, що саме пов’язує його з Хеленою, але, судячи з його турботи та цих розкішних квітів, вони були близькими.

— Власне, я прийшла саме за його порадою, — згадала я нашу розмову в автобусі. — Він казав, що ти писала дисертацію про Меч Сили Трьох. Чи не могла б ти розповісти про нього детальніше?

— З радістю, — Хелена щиро всміхнулася. Вона належала до тих людей, які ніколи не відмовлять у допомозі, і мені зовсім не хотілося зловживати її добротою.

— Меч Сили Трьох виник сам по собі, десь через п’ятсот років після появи Трьох Творців. Це був символ: не лише Творці можуть керувати нами, а й ми — ними. Хоча це звучить дещо зухвало, адже активувати меч здатна лише душа однієї людини. Точніше — жінки, яка за легендою реінкарнує саме тоді, коли світ потребує найбільшого втручання.

— Найбільшого втручання? — перепитала я.

— Саме так, — підтвердила викладачка. — Наприклад, дві сотні років тому, під кінець Столітньої війни, жінка поранила одного з Творців. Згідно з переказами, це був не звичайний меч, а яскраво-синій клин із чорним руків’ям та крилами, що тріпотіли під час активації.

Опис був точнісіньким, як у моєму сні. Невже я бачила минуле? І якщо так — чиє? Дивні думки знову почали отруювати розум. Та найбільше мене лякало інше: якщо легенда правдива, то яке «втручання» готує наш час? І чи справді роль тієї жінки відведена мені?

— А кого саме з Творців вона поранила? — уточнила я, намагаючись не видати свого хвилювання.

— Хаоса, — коротко кинула Хелена.

Тож мені наснилося, як Єва намагалася вбити Хаоса? Але чи кохала вона його, як у випадку з Діаною? Чи це було щось інше? Питань ставало дедалі більше.

— А ти… ти бачила Деніела? — з надією запитала Хелена, витягуючи мене з туману роздумів.

Я до останнього сподівалася, що вона не запитає. Чи маю я право розповідати їй про побачене в автомайстерні? Не впевнена. Але чи завжди мовчання є правильним вибором?

— Хелено, — я закусила губу, підбираючи слова. — Я бачила його, коли забирала машину.

— І як він? — її очі спалахнули щирим блиском.

— Працював, — я знизала плечима, так і не наважившись назвати його покидьком.

— Він завжди у справах, — замріяно всміхнулася вона. — Стільки всього робить для свого бізнесу… Мабуть, тому й не заходив. У нього просто гора роботи.

Слухати це було понад мої сили.

— Хелено, не роби іншу людину сенсом свого життя, — я перервала цей потік самовиправдань. Вона завмерла, дивлячись на мене з повним нерозумінням. — Прислухайся до себе. Чи не дивишся ти на все крізь рожеві окуляри?

— Що ти маєш на увазі? — вона нахмурилася, і її світлі брови майже зійшлися на переніссі.

«Ох, і навіщо я це почала…»

— Тільки те, що повага до себе має бути сильнішою за емоції.

— Думаєш, Деніел мене не кохає? — її очі вмить наповнилися слізьми.

— Яка різниця, що я думаю, — я важко видихнула. — Зараз найкраще, що ти можеш зробити — це бути чесною з собою.

— Якщо ти щось знаєш, благаю, скажи, Каро, — вона вхопилася за мою руку. — Він мені зраджує?

— Ні, — я хитала головою.

— Фух… — вона полегшено видихнула. — Це, мабуть, найстрашніше, що могло б статися.

Я непевна кивнула. Зрада — це боляче, але обман, який триває роками, значно страшніший.

Мій браслет завібрував. Я вперше зраділа повідомленню — воно дало змогу втекти від цієї важкої розмови. Джулія Шон, помічниця ректора, терміново викликала мене.

У церемоніальній залі зібралися всі. Мене наздогнало дежавю. Трохи більше місяця тому я стояла тут поруч із Вів’єн і тремтіла від думки, що студенти впізнають мене після тієї ночі в барі. Тепер ті страхи здавалися дріб’язковими й далекими.

Джулія Шон щось прошепотіла ректору на вухо — певно, доповіла, що всі на місці.

— На знак пошани до нашого студента, Джейка Колі, — гучно промовив ректор, і зала вмить затихла. — Хвилина мовчання.