Розділ 1

У повітрі пахло мокрим асфальтом і свіжою землею. Серце нило від безсилля та усвідомлення невідворотності того, що сталося.

— Джейк Колі, — я провела рукою по сірому граніту, який дощ повільно фарбував у темний, майже чорний колір. — Ти назавжди залишишся в моїй памʼяті…

Дата народження — перше липня, дата смерті — пʼяте жовтня. А між ними — тире. Маленька риска довжиною в ціле життя.

Я ніколи не любила кладовищ, але мусила попрощатися зі студентом, хоча й трималася під час церемонії осторонь.

Крапля дощу впала на волосся, друга — на чорне пальто, а третя зухвало плюхнулася просто на кінчик носа, ніби нагадуючи: тут і зараз життя триває. Я витерла обличчя тильною стороною долоні.

— Життя — це черга за смертю, — пролунав чоловічий голос. Над моєю головою раптом з’явився купол чорної парасолі. — Але деякі лізуть без черги.

Він без запрошення сів поруч на вологу лавку, не зводячи очей із надгробка.

— Здається, це слова не надто хорошої людини, — промовила я, зустрівшись із його карим поглядом. — Чи не так, детективе Моріс?

— Ваша правда, Каро, — він ледь помітно всміхнувся. Я вперше бачила його таким — за межами допитів він уперше заговорив зі мною на неформальну тему. — Та поза роботою називайте мене Енді.

Чому всі так прагнуть швидше перейти на «ти»?

— Хіба ви зараз не на роботі? — я кивнула на внутрішню кишеню його пальта, де виднівся блокнот із нотатками.

Він знову вишкірився у напівусмішці, але не відповів, повернувшись до могили.

— Як вам вдається зберігати таку байдужість? — згадала я, що протягом усієї церемонії детектив навіть оком не змигнув. Він лише вивчав обличчя родичів та друзів Джейка, які заходилися від плачу.

— Я навчився дивитися на смерть як на старий борг, який рано чи пізно доведеться сплатити, — він пильно подивився на мене. — А ви?

— Для мене це просто біль, — чесно відповіла я, відводячи погляд.

— Співчуваю вашим втратам, — беземоційно відчеканив він. — Перше кохання, наречений… Як на свій вік, ви побачили забагато смертей.

Серце збилося з ритму. Схоже, він не гаяв часу і за добу накопав на мене ціле досьє. Цікаво, чи тільки на мене?

— На жаль, — коротко кинула я.

— Хіба з часом не стає легше відпускати? — детектив продовжував тиснути, натякаючи, що знає значно більше, ніж каже.

— Ви коли-небудь втрачали близьку людину? — я зібрала всю свою витримку в кулак. Зараз не можна давати слабину.

— Доводилося, — відрізав він, і посмішка зникла з його обличчя.

— І якби це сталося знову, вам було б легше? — найкращий захист — це напад.

— Ваша правда, Каро, — повторив він свою улюблену фразу. — А як відчувається похорон, коли померлий не був вам близьким?

Схоже, він знає більше, ніж ректор. Я глянула на нього з удаваним нерозумінням, хоча всередині все хололо. Я намагалася прорахувати, наскільки глибоко він занурився в моє минуле.

— Навіть не знаю… — протягнув він. — Скажімо, вітчим. Який виявився не надто приємним чоловіком, та ще й п’яницею і розпусником.

Свята Доле. Невже він дізнався про це всього за один день?

— Мені було сім, — я байдуже знизала плечима. — У такому віці все здається грою.

— Навіть вбивство? — він іронічно вигнув брову.

Ця тема була для мене під суворою забороною.

— Не розумію, про що ви, — я відвернулася до надгробка, який під зливою став зовсім темним.

— Знаєте, у маленьких містечках на кшталт Вільнота чи Ріджа люди дуже балакучі. Вони розповіли мені чимало цікавих історій про родину Бенет, — він назвав два моїх попередніх місця проживання. Мені захотілося втекти. Негайно.

— І ви вірите в ці байки?

— Диму без вогню не буває, Каро, — він посміхався так невимушено, ніби ми обговорювали погоду. — Та й який їм сенс брехати?

Я зробила глибокий вдих. Якби він мав хоч якісь реальні докази, я б уже була в наручниках, а не на лавці під його парасолею.

— Вам казали, що ви безтактовний, детективе Моріс? — я обпалила його зверхнім поглядом. — Ми стоїмо біля могили мого студента, а ви влаштували допит.

— Хіба я не зроблю всім послугу, якщо швидше розкрию справу Колі?

— Судячи з ваших слів, ви підозрюєте мене без жодних підстав. Якщо це так, то наступного разу я розмовлятиму з вами лише в присутності адвоката. Щось ще? — процідила я крізь зуби.

Детектив не встиг відповісти. Над могилою раптово згустився неприродно щільний туман. Він огорнув нас у лічені секунди. Моріс зреагував миттєво: схопив мене за плечі й притиснув до себе, закриваючи собою. Я відчула різкий запах кави та темного шоколаду. Від цієї вимушеної близькості серце пропустило удар.

За хвилину туман розсіявся так само раптово, як і з’явився, але детектив не поспішав послаблювати хватку.

— Що це було? — я підняла на нього очі, впираючись долонями в його груди.

— Поганий знак, — похмуро відповів він, занадто сильно стиснувши мої плечі.

— Детективе, ви робите мені боляче! — я спробувала вирватися.

Його погляд став задумливим, він кілька секунд вивчав моє обличчя, змушуючи мене ніяковіти. Нарешті він розімкнув пальці й різко підвівся.

— Бережіть себе, Каро, — кинув він на ходу.

Він зник так само стрімко, як і з’явився, залишивши мене наодинці з відчаєм, щемом у серці та повним нерозумінням того, що відбувається навколо.